Купчасті грозові хмари гнало вітром на схід, і дорогою вони то тут, то там штрикали землю виделками блискавок. Невдовзі вулиці Брансвіка й Фріпорта мало затопити потоками води, а град тимчасово забив би зливовідвідники, проте між тими темними хмарами та місцем, де я стояв, на всю широчінь округу Андроскоґін розкинула свої яскраві барви веселка. Чи ж не було на небі веселок того дня, коли ми приїжджали сюди з Астрід?

«Бог дав Ною веселковий знак», — співали ми колись на четвергових зборах методистської молоді, а Петсі Джейкобз погойдувалася на банкетці, і хвостик у неї на потилиці хилитався з боку в бік. Веселка мала бути добрим знаком, вона означала, що гроза минула, але, дивлячись на цю, я відчув новий приплив жаху й огиди, бо вона нагадала мені про Г’ю Єйтса. Г’ю та його призматику. Г’ю, котрий теж бачив мурахоподобиськ.

В очах потемніло. Я зрозумів, що ще трохи — і зомлію. І це було добре. Може, коли я прийду до тями, розум витіснить із пам’яті жахливі спогади. Так було б навіть краще. Навіть божевілля здавалося кращим… тільки божевілля без Матері.

А найліпшою була смерть. Про це знав Роберт Райверд, і Кеті Морз теж. Отоді я й згадав про револьвер. Авжеж, у ньому збереглася куля для мене. Але виходу зі становища це не обіцяло. Може, я вважав би інакше, якби не чув, що Мати сказала Джейкобзу: «Ні смерті, ні світла, ні спочинку».

Лише Великі, сказала вона.

У Нуллі.

Коліна в мене підігнулися, я сповз по одвірку вниз і знепритомнів на порозі.

XIV. Залишкові явища

XIV. Залишкові явища

Усе це сталося три роки тому. Тепер я живу в Каїлуа, неподалік від свого брата Конрада. Це мальовниче прибережне містечко на Великому острові[178]. Помешкання моє — на Онеава-стрит, у районі, не такому вже й близькому до пляжу і ще дальшому від модних кварталів. Але квартира простора і (як на Гаваї принаймні) дешева. А ще вона близько до Куулеї-роуд, і це важливий чинник. На Куулеї-роуд розташовано Психіатричний центр Брендона Л. Мартіна, де провадить приватну практику мій психіатр.

Едвард Брейзвейт каже, що йому сорок один, але, як на мене, має вигляд на тридцять. Я відкрив для себе, що, коли тобі шістдесят один (а саме стільки мені виповниться цього серпня), кожен чоловік і кожна жінка віком від двадцяти п’яти до сорока п’яти здаються тридцятирічними. Досить-таки важко сприймати людину всерйоз, коли в неї такий вигляд, ніби вона щойно виборсалася з «жахливих двадцяти»[179] (мені принаймні важко), але з Брейзвейтом я докладаю для цього всіх зусиль, бо він зробив мені багато добра… хоча, мушу зізнатися, антидепресанти зробили більше. Я знаю, що багатьом вони не подобаються. Люди стверджують, що ці пігулки притупляють думки й почуття. І я можу засвідчити, що так і є.