Довго я витріщався на той револьвер. Морщив лоба, намагався пригадати. Та так тоді й не зміг, а пропозицію Еда Брейзвейта загіпнотизувати мене й відновити заблоковані спогади відхилив. Почасти тому, що боюся того, що гіпноз може витягти з темних закапелків мого розуму. Та насамперед тому, що знаю, як це могло статися.

Я відвернувся од тіла Чарлі (маска жаху навіки закарбувалася в нього на обличчі), щоб глянути на Мері Фей. Із револьвера я вистрелив п’ять разів, цього я був певен, але в її тіло втрапили тільки чотири кулі. Одна полетіла невідь-куди, що й не дивно, якщо зважати на мій тодішній стан. Однак, підвівши погляд на стіну, я побачив там дві дірки від куль.

Невже я поїхав назад у готель, а тоді повернувся сюди напередодні ввечері? Такої можливості я не відкидав, але сумнівався, що міг наважитися на таке, хай навіть у стані потьмарення. Ні, все це я провернув перед тим, як поїхав. А тоді вже повернувся, розбив гольф-мобіль, насилу зіп’явся сходами й заснув у вестибюлі.

Чарлі не тягнув своє тіло через усю кімнату. За нього це зробив я. Я всадовив його так, щоб він спирався спиною на бюро, вклав йому в праву руку револьвер і вистрілив у стіну. Поліція, що мала рано чи пізно побачити всю ту химерну сцену, могла й не перевірити руку Чарлі на предмет залишків пороху. Але якби перевірила, то знайшла б їх.

Я хотів накрити обличчя Мері Фей, але краще було залишити все без змін. А понад усе мені хотілося втекти з тієї присмеркової кімнати. Та проте я ще ненадовго затримався. Опустився навколішки біля свого давнього «п’ятого персонажа» й торкнувся його тонкого зап’ястка.

— Чарлі, слід було тобі спинитися, — промовив я. — Ти повинен був спинитися вже давно.

Та чи міг він це зробити? Найпростіше було б сказати «так», бо це дозволило б мені перекласти вину на нього. Та тільки сам я був не менш винний, бо теж не зупинився. Цікавість — жахлива річ. Проте людська.

Така людська.

* * * * *

— Мене там взагалі не було, — розповідав я доктору Брейзвейту. — Так я вирішив. І лише одна людина у світі могла засвідчити, що я там був.

— Медсестра, — кивнув Ед. — Дженні Ноултон.

— Я подумав, що в неї не буде іншого вибору, крім як виручити мене. Ми мусили допомогти одне одному, а отже, сказати, що ми поїхали з «Козячої гори» разом, коли Джейкобз став несамовито наполягати на тому, щоб вона вимкнула життєзабезпечення Мері Фей. Я був упевнений, що Дженні на це пристане, хоча б заради того, аби я мовчав про її участь у цій історії. Номера її мобільного я не мав, але знав, що у Джейкобза він мусить бути. Його телефонна книжка лежала в люксі Купера, а в ній знайшовся і номер Дженні. Я подзвонив і потрапив на автовідповідач. Попросив її передзвонити мені. Номер Астрід теж був у його книжці, тож наступною я набрав її.