— Мій друже, цей диявол набагато розумніший, ніж здається, і він знає, коли зустрічатися з гідним суперником.

Шкіпер залишився незадоволений компліментом, але продовжував:

— Коли ми пройшли Босфор, люди стали бурчати: деякі з них, румуни, попросили мене викинути за борт той великий ящик, який дивний пан завантажив на корабель перед самим відходом із Лондона. Господи! До чого ці іноземці марновірні! Я їх мерщій обматюкав, запропонувавши пильніше стежити за своїми обов'язками, але коли нас знову обгорнув туман, я вирішив, що, можливо, вони й мають рацію, хоча їм я нічого не сказав. Отже, ми пішли далі, й після того, як туман простояв п'ять днів, я вирішив, що хай вітер несе нас, куди хоче, оскільки все одно проти диявола не підеш — він зуміє наполягти на своєму.

Як би там не складалося, але шлях був весь час прекрасний, вода весь час глибока, і два дні тому, коли ранкове сонце з'явилося в тумані, ми вже знаходилися на річці навпроти Галаца.

Румуни застрайкували і зажадали, щоб я викинув ящик у річку. Мені довелося боротися з ними зі зброєю в руках: тоді тільки вдалося переконати їх, що лихе чи нелихе око, а майно моїх власників має знаходитися в моїх руках, а не в Дунаї. Вони, подумайте тільки, трохи не схопили ящик і не викинули його за борт, та оскільки на ньому було позначено «Галац через Варну», то я вирішив вивантажити його в найближчому порту. Туман не спадав, і ми цілу ніч простояли на якорі. Наступного ранку до сходу сонця на борт піднявся чоловік і сказав, що одержав письмове доручення з Англії взяти ящик, призначений графові Дракулі. Ящик, звичайно, був до його послуг. Він надав усі папери, і я був радий звільнитися від цієї проклятої штуки, оскільки вона починала мене турбувати. Якщо у диявола і був якийсь багаж на борту корабля, то ним міг бути тільки цей ящик.

— Як звали того пана, який його узяв? — запитав Ван Хелзінк.

— Зараз скажу! — відповів капітан. Він спустився до своєї каюти і, повернувшись, подав папір, підписаний «Еммануїл Гільденштейн, Бурген штрасе, 16». Переконавшись, що він більше нічого не знає, ми подякували йому і пішли. Ми застали Гільденштейна в конторі. Це був старий єврей з великим, горбатим носом і в ярмулці. Він керувався аргументами особливого роду і, поторгувавшись трохи, сказав нам усе, що знав. Знання його були мізерні, але дуже цінні для нас. Він одержав листа від містера де Білля з Лондона з проханням узяти, якщо можливо, до сходу сонця, щоб уникнути митних неприємностей, ящик із корабля «Цариця Катерина», що прибуває до Галаца. Ящик він повинен був передати якомусь Петрові Чинському, якому доручено найняти словаків, котрі займаються сплавом вантажів униз річкою. За цю працю йому заплатив якийсь англієць кредитками, які доведеться розміняти на золото в Дунайському інтернаціональному банку. Коли Чинський до нього прийшов, він повів його до корабля і передав ящик. Це все, що він знав. Тоді ми пішли шукати Чинського, але ніде не могли застати. Один із його сусідів, мабуть, мало йому відданий, сказав, що він пішов із дому два дні тому невідомо куди. Те ж саме підтвердив управитель, який одержав через посильного ключі від будинку разом з обумовленою платнею англійськими грошима. Все це відбувалося вчора ввечері, між десятою й одинадцятою годинами. Ми зайшли в глухий кут.