У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Ба навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про те, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.

На «1922» мене надихнула документальна книга, яка називається «Смертельна подорож до Вісконсину»[325], написана Майклом Лесі й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені обличчя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це відчуття в свою історію.

У 2007 році, їдучи трасою №84 в Массачусетс на автограф-сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їсти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спустило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.

— Потрібна якась допомога? — спитав я.

— Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.

Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьома мушкетерами»[326] й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».

У Бенгорі, де я живу, жвава автомагістраль, що проходить повз аеропорт, називається подовженням Хаммонд-стрит. Щодня я проходжу по три-чотири милі, і якщо перебуваю в місті, то зазвичай гуляю вздовж цієї дороги. Десь на середині того подовження до сітчастого паркану аеропорту тулиться гравійний майданчик, на якому з року в рік ставлять свої ятки придорожні торговці. Серед них моїм улюбленцем є той, котрого місцеві називають Гольф-м’ячиком, він завжди з’являється там навесні. Гольф-м’ячик, коли тільки починає теплішати, ходить на Бенгорські муніципальні гольфові траси і виколупує зі снігу сотні покинутих і забутих там м’ячиків. Дуже попсовані він викидає, а решту виставляє на продаж на крихітному майданчику при Подовженні (і під лобовим склом його машини лежать викладені м’ячики для гольфу — гарна деталь). Отак одного дня, коли я за ним спостерігав, мені й спала на думку ідея «Справедливого подовження». Звісно, я переніс її до Деррі, рідного міста покійного, недоброї пам’яті клоуна Пеннівайза[327], бо Деррі — це той самий Бенгор, лише замаскований під іншою назвою.