— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.

— І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...

— Існують якісь історії?

— О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині острова.... — він похитав головою. — Гадаю, якісь домішки у ґрунтових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина потребує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще триматися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вроджених дефектів.

Ось на тобі, ще одна гидотна ідея, до якої сам я не додумався. Решту шляху я не промовив ані слова.

— 9 —

— 9 —

Справа у спогадах, небагато з моїх спогадів про ту зиму залишаються такими ж ясними, як згадка про наше повернення до Ель Паласіо тієї лютневої ночі. Крила залізних воріт стояли розчахнуті. У воротах, точнісінько як в той день, коли ми з Ілсою вирушили в нашу нещасливу експедицію курсом на південь, сиділа у своєму кріслі-візку Елізабет Істлейк. Гарпунного пістоля в неї не було, але вона знову була вдягнена у той самий спортивний костюм (цього разу додатково на плечі їй було накинуто щось на зразок шкільного жакета) і її величезні кеди — у світлі фар мого «малібу» вони виглядали не синіми, а чорними — впиралися в хромоване підніжжя. Поряд стояв її ходунок, а біля ходунка — Джек Канторі з ліхтарем у руці.

Побачивши машину, вона намагалася підвестися на ноги. Джек ворухнувся, щоб стримати її. Відтак, побачивши, що вона дійсно хоче встати, він поклав ліхтар на бруківку і допоміг їй. Ще до того як я зупинився біля воріт, Ваєрмен уже відчинив дверцята. Фари «малібу» освітлювали Джека й Елізабет, мов акторів на сцені.

— Ні, міс Істлейк! — гукнув Ваєрмен. — Не треба, не вставайте! Я завезу вас в дім!

Вона не звернула уваги. Джек допоміг їй дістатися ходунка — чи то вона його до нього підвела — і Елізабет вхопилася за поручі. Відтак вона почала тупцяти в бік машини. Тим часом я боровся зі своїм болючим правим стегном, як завжди важко витягаючи його з водійського крісла. Я вже стояв біля капота, коли вона відставила ходунок убік і простягнула руки до Ваєрмена. Шкіра в неї на руках вище ліктів звисала мертвою плоттю, світилася білим тістом у променях фар, але стояла вона впевнено, широко розставивши ноги. Сповнений нічних ароматів бриз відносив назад її волосся, і я нітрохи не здивувався, побачивши шрам — дуже давній — заглибину на правому боці її голови. Він був майже близнюком мого власного шраму.