Ваєрмен обійшов прочинені пасажирські двері і на пару секунд застиг. Гадаю, він вагався — чи все ще спроможний приймати і дарувати втіху. Відтак рушив до неї якоюсь незграбною медвежою ходою, нагнувши голову, довге волосся прикривало йому вуха і метлялося по щоках. Вона обняла його і прихилила його голову до своїх опасистих грудей. На мить вона похитнулася і я, незважаючи на її впевнену позу, злякався, але потім вона знову розправила плечі і я побачив, як її покривлені артритом, вузлуваті руки почали гладити його по спині, що здригалася хвилями.

Я підійшов до них, трохи невпевнено, і її очі обернулися до мене. Вони була абсолютно ясними. Це була не та жінка, котра питала мене, коли прибуває потяг, котра казала, що вона, блядь, розгублена. Усі її вимикачі були ввімкнуті. Принаймні на цей час.

— З нами все буде гаразд, — сказала вона. — Ти можеш їхати додому, Едгаре.

— Але...

— Все гаразд. — Вона гладила йому спину покривленими пальцями. Гладила з безмірною ніжністю. — Ваєрмен завезе мене назад. За хвилинку. Правда, Ваєрмене?

Він кивнув, не піднімаючи голову від її грудей, не вимовивши ні звуку.

Я вирішив, що все скінчилося і варто скористатися її порадою.

— Ну, тоді добре, Елізабет. Добраніч, Ваєрмене. Поїхали, Джеку. Ходунок мав щось на кшталт полички. Джек поклав туди ліхтарик, поглянув на Ваєрмена — той так і стояв, сховавши обличчя на грудях старої, — і пішов до пасажирських дверцят моєї машини.

— На добраніч, мем.

— Добраніч, юначе. Для гри в парчізі ти нетерплячий грач, але багатообіцяючий. Агов, Едгаре? — Вона спокійно поглянула на мене понад похиленою ваєрменовою головою. — Вода тепер почала текти швидше. Скоро почнуться пороги. Ти це відчуваєш?

— Так, — відповів я, не розуміючи про що йдеться. Але я розумів, про що вона говорить.

— Залишайся. Прошу, залишайся на острові, що б тут не трапилося. Ти нам потрібен. Мені потрібен. І Думі потрібен. Коли мене знову потьмарить, ти пам’ятай те, що я тобі зараз кажу.

— Я буду пам’ятати.

— Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди. Він на горищі, я певна. Він червоний. Ти його знайдеш. Вони в ньому.

— Що саме там у ньому, Елізабет?

Вона кивнула.

— Так, добраніч, Едгаре.

І я зрозумів, що знову почалося потьмарення. Але Ваєрмен заведе її в дім. Ваєрмен опікуватиметься нею. І поки він це почне робити, вона подбає за них обох. Я залишив їх стояти на бруківці під аркою воріт, між ходунком і кріслом-візком, його голова похилена їй на груди. Цей спогад в мені живе.