Я встромив пензлі назад до майонезних слоїків. Я був завацяний фарбою по лікті (і вся ліва половина обличчя була у фарбі), та найменше я переймався тим, щоб одчищатися.

Занадто голодним я себе почував.

Я мав гамбургера, але замороженого. В морозильнику також лежав шмат смаженої свинини, купленої Джеком минулого тижня у «Мортона»[231]. Залишки улюбленої ковбаси я згодував собі на вечерю. Хоча ще залишалася запечатана коробка пластівців Special К[232] з фруктами і йогуртом. Я почав насипати їх до тарілки, але в такому стані зажерливості ця тарілка мені здалася не більшою за наперсток. Я її так різко відштовхнув убік, що долі полетіла хлібниця, дістав з полиці над плитою велику миску і висипав до неї всі пластівці з коробки. Залив півквартою молока, додав сім чи вісім ложок цукру, перемішав, довго не роздумуючи, долив ще молока. Я виїв все дочиста, відтак почвалав на ліжко, затримавшись тільки біля телевізора, щоб заткнути чергового міського ковбоя, страждальця. Впав поперек діжка на стьобане покривало і опинився віч-на-віч з Ребою, а мушлі під Великою Ружею собі мурмотіли.

— Що ти наробив? — спитала Реба. — Що ти цього разу наробив, бридкий дядько?

Я хотів відповісти — нічого, але заснув раніш, ніж вимовилося слово. Крім того — це була тільки моя справа.

— 12 —

— 12 —

Мене розбудив телефон. З другої спроби мені вдалося натиснути потрібну кнопку і вимовити щось схоже на хелло.

— Мучачо, прокидайся і приходь снідати! — заволав Ваєрмен. — Стейк з яйцями! Ми святкуємо! — він зробив паузу. — Ну, принаймні я святкую. Міс Істлейк знову в тумані.

— Що ми святку... — і раптом мені дійшло, що може бути лиш один привід, і я сів у ліжку, збивши Ребу на підлогу. — Тобі повернувся зір?

— Поки нема такого щастя, але новина все’дно гарна. Вся Сарасота її святкує. Цукерка Браун, аміго. Охоронці під час ранкової перевірки знайшли його у камері мертвим.

— І що вони кажуть? — почув я ніби здалеку власне запитання. — Самогубство?

— Не знаю, та яка різниця — самогубство чи природні причини — він зекономив штатові Флорида чимало грошей, а батьків дівчини вберіг від тортур судових засідань. Приходь, поплачемо разом, ну як?

— Дозволь мені лише одягнутися. Й помитися. — Я поглянув на свою заляпану фарбою різних кольорів ліву руку. — Я пізно ліг.