— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.

— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.

Він залибився.

— Ти дізнаєшся першим. Наразі мене задовольняє звільнення від головного болю. — Його посмішка пригасла. — Ти певен, що він не повернеться?

— Я ні в чому не можу бути впевненим.

— Авжеж. Авжеж, це притаманний людині стан, еге ж? Але я вдячний тобі за те, що ти старався. — І перш ніж я зрозумів, що він збирається робити, він схопив мою руку й поцілував. Ніжний то був поцілунок, попри щетину на його верхній губі. Відтак він сказав мені adios і зник у темряві, залишилося лише зітхання Затоки та перешіптування мушель під будинком. Аж раптом виник новий звук. Задзвонив телефон.

— 10 —

— 10 —

Телефонувала Ілса, потеревенити. Так, її навчання йде гарно, так, почувається вона гарно — фактично чудово — так, вона дзвонить матері щотижня і спілкується з Лін мейлами. На думку Ілси, ідіотський діагноз — фарингіт — Мелінда, можливо, поставила сама собі. Я сказав, що вражений величчю її почуттів, вона засміялася у відповідь.

Розповів їй, що, можливо, виставлю свої роботи в галереї у Сарасоті, і вона так голосно заверещала, що мені довелося відставити слухавку подалі від вуха.

— Татуню! Це ж фантастично! Коли? А мені можна приїхати?

— Авжеж, якщо тобі хочеться. Я збираюся всіх запросити. — Остаточне рішення я прийняв саме в той момент, коли казав їй про це. — Ми плануємо це на середину квітня.

— Гадство! Я саме в цей час хотіла застати «Колібрі» на гастролях. — Вона зробила паузу, подумала, а відтак: — Я встигну туди й туди. Зроблю власний невеличкий тур.

— Ти впевнена?

— Авжеж, звичайно. Ти лише повідомиш мені дату і я вже там.

Сльози почали щипати мені очі. Не знаю, як воно, мати синів, але я певен, що це не такий безцінний подарунок долі — хоча й приємний, звісно — як мати дочок.

— Я вдячний тобі, сонечко. Як ти вважаєш... чи є якась можливість, щоб і твоя сестра приїхала?