—
— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.
— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.
— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.
— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі
— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.
Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.
— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.
Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:
— Елізабет, ваш батько був нирцем?
Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.
— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».
— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.
— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.
Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.
— Ти