— Надзвичайне бачення?

— Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?

Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.

— Вірогідно, завітали.

— Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.

— Мене вони налякали, — промовив я принишклим голосом.

— Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати людині якоїсь шкоди.

— Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному місці, — заперечив йому я.

Він кивнув, явно не погоджуючись.

— Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?

— Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.