— Я все повернув би назад, — прорюмсав я. — Не вагався б жодної миті.

— Еге, — сказав він. — Я просто поцікавився. — І обернувся до Елізабет взяти цигарку.

Вона тут же відсмикнула руку, мов дитина, в якої хочуть забрати іграшку.

— Курити! Курити! Курити! — Ваєрмен загасив цигарку об підошву своєї сандалі, а вже за хвилину, насичена нікотином, Елізабет знову впала в безпам’ятство, забувши про сигарети.

— Побудеш з нею, поки я віднесу картину до вітальні, добре? — спитав Ваєрмен.

— Звісно, — відповів я. — Ваєрмене, я тільки мав на увазі...

— Знаю. Руку. Біль. Дружину. То було ідіотське запитання. Вочевидь. Ну, так я віднесу картину в безпечне місце, о’кей? А коли до тебе приїде Джек, відішли його сюди, ми її гарненько упакуємо і він відвезе її до «Ското». Але я обпишу всю упаковку написами «не для продажу», перш ніж вона вирушить до Сарасоти. Раз ти вже її мені подарував, то це моя дитина. Без булди.

На півдні в джунглях птах знову загукав тривожно: «Ов-ов! Ов-ов! Ов-ов!»

Я хотів щось ще йому сказати, пояснити, але він поспішив у дім. Та далебі, дурне було запитання. Його запитання.

— 3 —

— 3 —

Джек Канторі відвіз до «Ското» картину «Ваєрмен дивиться на захід» вже наступного дня, і Даріо зателефонував мені одразу, щойно звільнив її з картонної упаковки. Він запевнив мене, що в житті не бачив нічого подібного, і повідомив, що планує зробити її і «Дівчину і Корабель» центральними об’єктами всієї експозиції. Вони з Джимі вважали, що ці полотна «не для продажу» підігріють інтерес до виставки загалом. Я без вагань погодився. Він спитав, чи я готовий до лекції, і я відповів, що міркую в цьому напрямку. Він сказав, що це добре, бо лекція вже викликала «незвичайне зацікавлення», хоча на неї навіть ще не розсилалися запрошення.

— До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл-списку, електронні картинки JPEG, — додав він.

— Прекрасно, — погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придивляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнання, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти макаронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «молочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мозольних наростів на її великих старих ступнях.