Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.

Двісті чоловік — це чотири сотні очей, і всі вони дивитимуться на мене.

Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не поворухнувся, щоб на 15-16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.

Мені здавалася ідіотською сама думка, ніби комусь з них захочеться побачити мою мазню.

Думка про те, що Едгар Фрімантл, котрий ще якийсь рік тому бився у Сент-Полі з Комітетом земельного планування з приводу тестового буріння скельного ґрунту, може читати лекцію по мистецтву справжнім меценатам і колекціонерам, здавалася мені абсолютно безглуздою.

Хоча самі картини виглядали цілком реальними, так само, як і процес їх малювання... Господи, працювати — це просто чудово. Коли я перед заходом сонця — сам тільки в шортах і музика гатить з радіо «Кістка»,— стояв у Малій Ружі перед мольбертом, вдивляючись у «Дівчину і Корабель №7», що народжувалася з надприродною швидкістю посеред порожнечі (ніби випливала з туману), я почувався цілком живим і бадьорим, людиною в належному місці, в належний час, поршнем у робочій машині. На цій картині корабель-привид трохи розвернуло, його назва вже читалася як Персе. Мені заманулося прогуглити це слово, Інтернет видав одну-єдину знахідку — вже сам по собі унікальний рекорд. Назву «Персе» мала якась приватна школа в Англії, чиї колишні учні називали себе «древніми персеянами». Там не йшлося про жоден «шкільний корабель», ані про трищогловий, ні про якийсь інший.

На цьому варіанті картини дівчинка у човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувалися на її голій спині, а навкруг неї по тихій воді було розсипано троянди. Картина бентежила.

Я почувався щасливим, коли гуляв берегом, снідав чи пив пиво, сам або з Ваєрменом. Я почувався щасливим, коли малював картини. Більш ніж щасливим. Коли я малював, я почувався заповненим щастям по вінця і цілком самодостатнім в тому докорінному сенсі, якого не міг собі уявити до свого пришестя на Думу. Але коли я згадував про виставку у «Ското», і всю ту метушню, в якій мені доведеться брати участь, щоби виставка пройшла успішно, мене заціплювало. Який там «острах перед сценою»; я впадав у справжню паніку.