Коротка відповідь, лише чотири слова, але за ними мені привиділася інша, подорослішала Ілса, та, що в не такому вже й далекому майбутньому впевнено почуватиметься у діловому костюмі, у колготах і в черевичках на практичних підборах висотою три чверті дюйма, котра вдень зав’язуватиме собі волосся у хвостик на потилиці, а в аеропорт являтиметься, либонь, з кейсом, замість наплічника Gap. Більше вже не якась Отака-то-Дівчинка; визначення то випадає з цього образу. А пізніше й Дівчинка.

— Зовсім, чи...

— Подивимося.

— Я не збираюся пхати носа до твоїх справ, сонечко. Просто всі татусі такі цікаві...

— ... і хочуть все знати, звичайно, хочуть, але цього разу я тобі нічим не можу допомогти. Я й сама тільки те й знаю, що все ще кохаю його — чи мені принаймні так здається — і я скучила за ним, але він мусить зробити вибір.

На цьому місці Пам запитала б: «Між тобою й дівчиною, з якою він співає?» Натомість я спитав: «Ти добре їси?»

Сміх її розкотився веселими дзвіночками.

— Відповідай на питання, Іллі.

— Як чортова свиня!

— Чому тоді ти зараз не на ланчі?

— Бо ми тут сьогодні збираємося влаштувати пікнік у парку, ось чому. Разом з повторенням білетів по антропології і грою у фрізбі. Моє завдання — принести сиру і французьких булок, і я вже запізнююся.

— О’кей. Оскільки ти не кинула їсти, не медитуєш безвилазно в своєму вігвамі.

— Їм добре, медитую помірно. — І знову в неї змінився голос, на дорослий. Ці раптові переключення туди-сюди збивали з пантелику. — Іноді я лежу без сну, а тоді згадую, як там ти. Тебе ще мучить безсоння?

— Час від часу. Зараз не так часто.

— Тату, ваше одруження з мамою було твоєю помилкою? Чи її помилкою? Чи це просто так випадково трапилося?

— Не випадково і не помилково. Двадцять чотири гарних роки, дві гарних дочки, і ми все ще спілкуємося. Це не помилка, Іллі.

— Ти б не хотів все змінити?