Мене відкупорило.

— 11 —

— 11 —

Вигляд Даріо в костюмі й краватці, з упокореним, гладесенько зачесаним назад волоссям, налякав мене більше за мурмотіння гостей, що заповнили ледь освітлену аудиторію імені Гелдбарта... Тільки один яскравий промінь прожектора вихоплював з напівтемряви лекторську трибуну на подіумі. Той факт, що сам Даріо нервувався — виходячи на сцену він ледь не розсипав свої шпаргалки — налякав мене ще більше.

— Вечір добрий, мене звуть Даріо Наннуцці, — привітався він. — Я співкуратор галереї «Ското» на Палм-авеню, відповідаю в ній за поповнення колекції. Утім, більш важить моя, вже тридцятирічна, приналежність до арт-спільноти Сарасоти, тож, сподіваюсь, ви вибачите мені короткий екскурс у те, що дехто назвав би «боббітнею», коли я скажу, що у всій Америці нема елегантнішої арт-спільноти.

Аудиторія відповіла бурхливими оплесками, хоча — як пізніше сказав Ваєрмен — там дехто добре розумів різницю між Моне й Мане[279], але ні сном ні духом не відав різниці між Джорджем Беббітом і Джоном Боббітом[280]. Стоячи за лаштунками, страждаючи від тих мук, що їх переживають тільки перелякані головні доповідачі, поки перед їхнім виходом хтось виголошує задовгу, перистальтичну інтродукцію, я заледве щось зауважував.

Даріо переклав верхній аркуш донизу, вкотре ледь не розсипавши в’сю пачку, оговтався і знову подивився в зал.

— Я не знаю, з чого почати, та, на моє щастя, сказати маю дуже мало, бо справжній талант спалахує з-посеред нізвідки, і сам себе репрезентує.

Промовивши це, він продовжував розповідати про мене ще десять хвилин, поки я тулився за лаштунками з єдиним жалюгідним аркушиком своїх нотаток, затиснутим у моїй єдиній руці. Імена пропливали, мов яхти на параді. Пару з них я знав — Едвард Гоппер[281] і Сальвадор Далі, інші — Ів Тангі чи Кей Сейдж[282], чув уперше. З кожним вимовленим ім’ям я все більше відчував себе шахраєм. Мій страх з ментального перетворився на шлунковий, він заповз мені глибоко в тельбухи і тепер смердів там. Можливо, мені варто було б випустити гази, але я боявся, що накладу собі в штани. Та не це було найгірше. Всі заздалегідь заготовлені слова випурхнули мені з голови, окрім найпершої, жахливо доречної фрази: Мене звуть Едгар Фрімантл, і я не маю зеленого поняття, чому я тут опинився. Вона мала б викликати підбадьорливе гоготіння. Я знав, що результат буде протилежний, але принаймні я скажу правду.

Поки Даріо продовжував розводитися — Жоан Міро зробив оце-то, а Бретон[283] у своєму «Маніфесті сюрреалізму» написав оте-то — переляканий колишній будівельник так і стояв з мізерним аркушиком, затиснутим у похололій руці. Язик у мене задерев’янів, щось проквакати я ще зміг би, але мені аж ніяк не виголосити пристойної промови, авжеж, не в аудиторії, де сидить двісті душ знавців мистецтва, з котрих багацько мають наукові ступені, а дехто серед них — справжні, блядь, професори. Найгірше було з мозком. Він став висохлою ямою, що очікує на заповнення безглуздою, скаженою люттю: слів може не знайтися, зате лють завжди напоготові.