Навіть надчутливий Камен не завважив, що щось тут не так — звісно, він цілий день був у дорозі і почувався не найкраще. Натомість Ваєрмен дивився на мене схиливши набік голову, насупивши чоло. На той час, гадаю, Ваєрмен розумів мене вже краще, ніж це будь-коли вдавалося Камену.

— Вона знає, що в тебе вже є лялька, — продовжував Камен. — Просто вирішила, що в парі вони нагадуватимуть тобі про твоїх дочок, і Мелінда з цим погодилась. Ну і, звісно, в мене в запасі тільки Люсі...

— Люсі? — перепитав Ваєрмен, беручи ляльку в руки. Рожеві, набиті ганчір’ям ноги. Порожні лупаті очі.

— Вони всі схожі на Люсіль Болл[289], ось придивіться. Звичайно, дехто з моїх пацієнтів, кому я їх дарую, дають їм інші імена. Свою ти як назвав, Едгаре?

На мить колишня відмороженість затяла мені мозок і я почав перебирати Ронда, Робін, Рейчел, сідай на друга, сідай на приятеля, сідай на того сраного товариша. Відтак мені майнуло: воно було ЧЕРВОНИМ.

— Реба, — промовив я. — Як кантрі-співачку.

— І вона в тебе ще є? — спитав Камен. — Ілса казала, що так.

— О, так, — відповів я, згадавши розповідь Ваєрмена про кульки лотереї, як, варто лиш заплющити очі, і тоді чуєш, як вони викочуються на свої місця: клац, клац і клац. Мені здалося, що я зараз теж їх чую. В ту ніч, коли я закінчив картину «Ваєрмен дивиться на захід», до мене у Велику Ружу завітали гості, маленькі біженки шукали прихистку від бурі. Потонулі сестри Елізабет, Тесі й Лора Істлейк, І ось тепер у мене у Великій Ружі знову з’являться близнючки, навіщо?

Бо щось тягнеться до мене, ось навіщо. Щось тягнеться і воно вклало цю ідею в голову моїй дочці. Це чергове клацання коліщатка, черговий тенісний м’ячик вискочив з кошика.

— Едгаре, — покликав мене Ваєрмен. — Ти в порядку, мучачо?

— Так, — посміхнувся я, повернувшись до реальності з її яскравими кольорами. Я примусив себе взяти ляльку з рук зніяковілої Хуаніти. Нелегко це було зробити, але я зміг. — Дякую вам, докторе Камен. Дякую, Ксандере.

Він знизав плечима і розвів руками.