Я поглянув униз і побачив, як киває Ваєрмен.

— Авжеж, я саме це й хотів сказати, про минуле, яким би тобі хотілося, щоб воно було. Отже, просто трапилося ось що: в мене була аварія на роботі. Важка аварія. Там був кран, розумієте, і він розчавив пікап, в якому сидів я, ну, й мене, звісно, розчавив. Я втратив праву руку і ледь не втратив життя. Я був одружений, але наше подружжя розпалося. Я стояв на порозі божевілля. Тепер я все розумію ясніше, а тоді я тільки й я знав, що мені дуже-дуже погано. Інший мій друг, на ім’я Ксандер Камен, якось спитав мене, чи почуваюся я хоч від чогось щасливим. І це було...

Я помовчав. Камен очікувально дивився на мене з першого ряду, подарунковий пакет похитувався в нього на череві. Я згадав той день на озері Фален — його пошарпаний кейс, алюмінієве світло холодного сонця ллється до вітальні і діагональними смугами прокреслює долівку. Я згадав, як думав про самогубство, про міріади шляхів, що ведуть до небуття. Магістральні траси і другорядні дороги, і непримітні, таємні провулки. Тиша напружувалася, але мене вона більше не лякала. І, схоже, моя аудиторія теж цим не переймалася. Мені так природно ширяти думками деінде. Я ж художник.

— Ідея щастя — принаймні як я її розумію — довгий час не була присутньою в колі моїх думок. Я думав про те, як утримувати родину, а після того як започаткував власну компанію, я думав, як би не підвести людей, котрі на мене працюють. Також я думав, як досягти успіху, і працював у цьому напрямку, головним чином тому, що чимало хто очікував на мій провал. Потім трапилася аварія. Все змінилося. Я зрозумів, що не маю...

Я підшукував потрібне слово, намацуючи його обома руками, хоча вони бачили лиш одну. Ну, й, можливо, смикання обрубка в заколотому шпилькою рукаві.

— Я не мав ресурсів, на які міг би спертися. А коли мова зайшла про щастя... — тут я знизав плечима. — Я сказав своєму другові Камену, що колись любив малювати, але було це дуже й дуже давно. Він порадив мені почати знову, а я спитав його — навіщо, і він пояснив, що мені треба відгородитися від ночі. Я спершу не зрозумів, що він має на увазі, бо був прибитий болем, розгублений. Тепер я розумію все краще. Кажуть, що ніч спадає, але тут вона підноситься. Вона здіймається з глибини Затоки після заходу сонця. Я це бачу і дивуюся.

Я дивувався також своїй аж ніяк не очікуваній красномовності. При цім моя права рука не мала до цього стосунку. Вона залишалася просто куксою в зашпиленому рукаві.

— Будь ласка, можна погасити все світло? І те, що направлене на мене, також?