Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.

— А зараз?

— Не знаю,

— А зараз?

— Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу[301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет[302]...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...

— В мене їх нема.

Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.