— Звідки ж взялися ті джунглі? — спитав я. — У вас є якісь думки з цього приводу? Я маю на увазі, що три чверті території острова буквально потонули в них.

Напевне, вона мене не дочула.

— І тільки один дім, — повторила вона. — На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь в Мобілі чи Чарльстоні[299]. Колони і посилана гравієм під’їзна алея. Звідти відкривався грандіозний вид: на захід Затока, на схід — узбережжя Флориди. Щоправда тоді не було на що там дивитися — тільки Вініс. Селище Вініс. Маленьке сонне село. — Вона почула себе і сконцентрувалася. — Вибачте, Едгаре. Прошу. Я не завжди така. Справді, сприйміть моє... мою схвильованість... як комплімент.

— Авжеж.

— Двадцять років тому, замість самій напиватися до одуріння, я би спробувала вас затягнути до ліжка. Либонь, навіть десять років тому. А зараз я лише гадаю, чи не злякала вас навіки.

— 1 не сподівайтесь.

Вона розреготалася, клекотливо закашлявшись, але все’дно весело.

— Тоді я сподіваюся вас знову скоро в себе побачити. Я готую крутий червоний гамбо[300]. Але зараз...

Вона обняла мене і повела до дверей. Її струнке й тверде, мов камінь тіло палало під одягом. Її вже добряче хитало.

— А зараз, я гадаю, вам час іти, а мені — впасти в післяобідню сієсту. Мені соромно в цім признаватися.

Я вийшов у хол, відтак обернувся.

— Мері, ви коли-небудь чули, щоб Елізабет говорила про загибель своїх сестер? Їй тоді було чотири чи п’ять років. Вже достатньо велика, щоб запам’ятати таке нещастя.

— Ніколи, — відповіла Мері, — жодного разу.

— 2 —

— 2 —

Біля вхідних дверей будинку рядочком вишикувались півтора десятка стільців, які після чверті по другій дня опинилися у вузенькій, проте утішливій, смузі притінку. Там, назираючи вуличний рух, сиділо з півдюжини стариганів. Поряд з ними сидів і Джек, він, щоправда, не лупив очі на машини, не проявляв інтересу до леді, що прогулювались по Адалія-стріт. Притулившись спиною дорожевого тиньку стіни, він занурився у «Погребальну науку для початківців». Побачивши мене, Джек відмітив у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

— Прекрасний вибір для цього штату, — кивнув я на підручник, на палітурці якого було зображено характерного зизоокого ботана.

— Куди подітися, мені треба думати про кар’єру, — відповів він. — А те, як ви останнім часом почали рухатися, підказує мені, що вам я скоро перестану бути потрібним.

— Не підганяй мене, — сказав я, дошукуючись у себе в кишені, чи, бува, не загубив десь слоїка з аспірином. Намацав.