— Ну ви й ексцентрик, Едгаре.

— А незворушним меці можна побути?

— Хай, але з вас поганий рефрижератор. Сідайте, нам треба прорватися через міст, поки ще є надія.

— 3 —

— 3 —

Так вийшло, що до кабінету доктора Гедлока на Бенева-роуд ми прибули вчасно. В «Теорії очікування під кабінетами», автором якої виступає Ваєрмен, стверджується, що, додавши до призначеного часу тридцять хвилин, отримаєш реальний час потрапляння в кабінет, але цього разу я був приємно здивований. Регістраторка назвала моє ім’я вже за десять хвилин по четвертій і провела мене у яскраво освітлену приймальню, де на плакаті зліва демонструвалося здавлене салом серце, а на плакаті справа — обвуглені легені. Прямо перед собою я з полегшенням уздрів оптометричну таблицю, хоча щось прочитати на ній нижче шостого рядка мені було не до снаги.

Ввійшла медсестра, вклала мені під язик термометра, намацала мій пульс, наклала пов’язку тонометра мені на руку, напомпувала її, поглянула на цифри. Коли я спитав її, як мої справи, вона ухильно посміхнулася й промовила: «Годний». Відтак узяла в мене кров. Потім я сховався в туалеті з пластиковим стаканчиком, звідки, розстібаючи зіпер на штанях, посилав Камену недобрі флюїди. Однорукий спроможний сам здати сечу на аналіз, але можливість потенційних інцидентів при цім залишається підвищеною.

Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червоца ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюючись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.

«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? — спитав я себе. — Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»

Не встиг я відповісти собі на це запитання — чи хоч би для початку подумати, навіщо я вкрав червону ручку — як до кімнати ввійшов Джин Гедлок і простягнув мені руку. Ліву руку... котра в моєму випадку була якраз правою, тобто — правильною. Я усвідомив, що сам Гедлок, коли він не в парі з бородатеньким невропатологом Принсипом, мені подобається набагато більше. Йому було близько шістдесяти, радше огузкувата фігура, білі вуса на кшталт зубної щітки, приємні манери кваліфікованого фельдшера. Він запропонував мені роздягтися до трусів і роздивився мої праву гомілку й стегно. Ткнув їх у кількох місцях, питаючи про больові відчуття. Спитав, які я приймаю болезаспокійливі, і здивувався, коли я відповів, що мені вистачає аспірину.