— Дійсно. Перезріла сімнадцятка, навіть у цьому чортовому геть-усе-приховуючому пляжному костюмі.
— І вираз в неї на обличчі такий, набурмосено-ображений, типу — хоч-куди-аби-лиш-звідси, — додав Ваєрмен. — Можу собі уявити, як здивувався її батько, коли вона тишком-нишком утекла з управителем одної з його фабрик. А ще мені здається, що десь в самісінькій глибині душі він міг зрадіти, що вона так зробила. — Він знову заговорив драглисто, на манер Криса Шенінгтона. — Утекла до Атланти з хлопом у краватці й темних окулярах. — Відтак перейшов на нормальну мову, гадаю, тема загиблих малими дівчаток, хай це трапилося і вісімдесят років тому, йому боліла. — Вона зі своїм чоловіком потім сюди повернулася, але тоді вже тривали пошуки тіл. Я показав на похмуру темнолику няньку.
— А це хто?
— Мельда чи Тильда, а може, боронь Боже, Гекуба, судячи з оповідки Криса Шенінгтона. Його батько точно знав, але сам Крис вже не пам’ятає.
— Гарні браслети.
Він поглянув на них без особливої цікавості.
— Якщо ти так вважаєш.
— Може, Джон Істлейк з нею спав, — сказав я. — Може, ці браслети його подарунок.
—
Я вказав на пікніковий кошик, що його тримала молода негритянка, руки в неї виглядали напруженими, так, ніби в кошику лежало щось важкеньке. Важче за кілька сандвічів, як можна було очікувати, судячи з компанії, хоча, можливо, там лежала ціла курка. Плюс кілька пляшечок пива для старого масса, десерт на закінчення його денних пірнальних виправ.
— Як ти гадаєш, якого кольору цей козуб. Темно-коричневий? Чи червоний?
Ваєрмен кинув на мене дивний погляд.
— Важко судити з чорно-білої фотографії.
— Поясни мені тоді, яким чином шторм міг призвести до загибелі двох дівчат?
Він знову розкрив теку і вручив мені копію роздруківки з фотоілюстрацією.
— Це з газети «Гондольєр», що виходить у Вінісі, номер від 28 березня 1927 року. Я знайшов спочатку інформацію в і-неті. А Джек Канторі подзвонив до редакції, домовився там з кимось про копію і надіслав мені її факсом. Він першокласний пацан, до речі.
— Не стану сперечатися, — погодився я, вивчаючи фото. — Хто ці дівчата? Ні, не кажи мені. Та, що зліва — це Марія. А справа Ганна.
— Відповідь на відмінно. У Ганни вже видно груди, їй виповнилося чотирнадцять у 1927-му.
Кілька хвилин ми мовчки читали текст. Роздруківка з мейлу була б якіснішою. На факсі дратували чорні вертикальні смуги, вони робили незрозумілими деякі слова, але заголовок читався чітко ШТОРМ ПОДАРУВАВ СКАРБ ПІРНАЛЬНИКУ-АМАТОРУ. І картинка була також доволі якісною. На ній в Істлейка трохи поменшало волосся. Як компенсація, його вузесенькі вусики лідера джаз-бенду тут більше нагадували моржеві вуса. І був він у тому ж чорному купальному костюмі, хоча тепер той виглядав йому затісним... ба навіть лопнув під однією пахвою, як мені здалося, а втім, фото все ж не було достатньо чітким, щоб судити точно. Тим не менш, татуньо Істлейк вочевидь набрав ваги за період від 1925 до 1927 — актор категорії Б мав би вже труднощі з отримуванням ролей, якби не почав відмовлятися від десертів, натомість присвячуючи більше часу вправам у спортивному залі. Дівчата обабіч нього не мали сексуальної туги в мигдалеподібних очах, як їхня старша сестра, — образ Адріани викликав в уяві вечори на сіннику, а в цих двох хотілося спитати, чи зробили вони уроки, — але вони були гарненькі на свій не зовсім тутешній кшталт, і захоплення на їхніх обличчях було справжнім. Вони їм просто сяяли на цьому фотознімку.