— Едгаре? — промовила вона тихо. — Ми з тобою ще друзі?

— В мене нема сумнівів, — відповів я, злегка її цілуючи, натомість обняв я її з усією силою, на яку лишень спроможний однорукий чоловік. З одного боку до мене притискалася Ілса, з другого Мелінда, аж ребра мені боліли, але я цим не журився. Ніби звідкілясь здалеку я почув, як в галереї вибухнули аплодисменти.

— Ти гарно виглядаєш, — шепнула Пам мені на вухо. — Ні, ти виглядаєш чудово. Я не певна, чи впізнала б тебе на вулиці.

Я трохи відсторонився, оглядаючи її;

— Ти теж дуже гарна.

Розсміявшись, вона зашарілася, незнайомка, з якою я колись проводив усі свої ночі: «Макіяж приховує безліч гріхів».

— Тату, це Рік Дуссо, — представила Мелінда свого кавалера.

— Бонжур і мої вітання, мсьє Фрімантл, — привітався Рік. У руках він тримав білу коробку без написів. А тепер протягнув її мені: — Від нас з Лінні. Un cadeau.[326] Презент.

Я, звісно, здогадувався, що там за ип cadeau, справжнім сюрпризом для мене виявився той екзотичний наголос, з яким він промовив ім’я моєї дочки. Певним, незбагненним чином, це подарувало мені усвідомлення того, що вона вже більше його, ніж моя.

Коли я відкривав коробку, мені здавалося, ніби більшість людей, які перебували в галереї, скупчилися навкруг мене, щоб подивитися на подарунок. Том Райлі майже впритул до Пам. Поряд з ним Бозі. А з-за них Маргарет Бозмен посилає мені з розкритої долоні повітряний поцілунок. Поряд з нею Тод Джеймісон, лікар, що врятував мені життя... два угрупування тіток і дядьків... Руді Рудник, моя стара секретарка... природно, Камен, його неможливо не помітити... і Кеті обіч нього. Всі прибули, окрім Ваєрмена й Джека, і я починав хвилюватися, що могло трапитись таке, що могло їх затримати. Але наразі це здавалося другорядним. Я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, безпорадний, відгороджений від усього на світі безперестанним болем, відтак я озирнувся довкола себе, дивуючись тим кардинальним змінам, що відбулись зі мною. Всі ці люди повернулися до мого життя лише на один вечір. Мені не хотілося плакати, але я відчував, що ось-ось заплачу; я почувався хмарою, перед тим як їй пролитися дощем.

— Відкривай же, тату, — нагадала мені Ілса, майнувши ніжною свіжістю свого парфуму.

— Відкривай! Відкривай! — залунали голоси з гурту людей, в оточенні яких я опинився.

Я відкрив коробку. Побачив в ній щось упаковане в білий м’який папір і, розгорнувши його, отримав те, на що очікував... хоча й очікував на щось жартівливе, а тут була серйозна річ. Берет, привезений для мене Меліндою і Ріком з Франції, був з темно-червоного оксамиту, шовково-гладесенького на дотик. Недешева річ.