— Можу я в тебе дещо спитати?

— Так.

— Скільки разів ти пробачав мамі?

Я посміхнувся.

— Впродовж всього нашого спільного життя? Гадаю, разів двісті, або й більше.

— А вона тобі?

— Десь так само.

— А ти коли-небудь... — замовкла. — Ні, я не можу в тебе про це питати.

Відвернувшись, я втупився в басейн, відчуваючи, як щоки в мене спалахнули типовою буржуазною сором’язливістю.

— Оскільки наша розмова відбувається о шостій ранку і поряд нема навіть доглядача басейну, а також, оскільки я, здається, знаю в чому полягає твоя проблема з Карсоном Джонсом, ти про все можеш питати. Відповідь буде — ні. Жодного разу. Але, якщо бути кришталево чесним, скажу, що так вийшло радше через збіг обставин, а не тому, що я аж такий праведний. Були моменти, коли я наближався до цього впритул, а одного разу тільки випадковість, чи доля, чи провидіння утримали мене. Мені здається, наша сім’я не розпалася б... аби таке трапилося, гадаю, існують важчі образи для подружжя, але не дарма це називається зрадою. Один раз можна вибачити, як суто людську помилку. Другий — як людську слабкість. А далі... — Я знизав плечима.

— Він каже, що це трапилось лиш раз. — Її голос впав до ледь чутного шепоту. Ноги перестали хлюпатися і безвільно зависли під водою. — Він сказав, що вона до нього приставала. Ну, розумієш, кінець кінцем...

Авжеж. Так завжди й буває. У романах і в кіно принаймні. Можливо, іноді навіть в реальному житті. Тільки від того, що його пояснення було дуже схоже на брехню заради самовиправдання, воно не конче було нею.

— Це та дівчина, з якою він співає?

— Бриджіт Андрейсон, — кивнула Ілса.

— Та, в котрої поганий віддих.

Млява посмішка.

— Пригадую, не так давно ти мені казала, що він мусить зробити вибір.

Довге мовчання. Відтак:

— Це так складно.

Ще б пак. Це вам пояснить будь-який п’яниця в барі, котрого вигнала з дому жінка. Але я мовчав.