16 — КІНЕЦЬ ГРИ
16 — КІНЕЦЬ ГРИ
— 1 —
— 1 —
Щоб мені легше заснути, Ваєрмен запропонував випити «лунести»[358]. Я поборов спокусу і відмовився. Натомість узяв собі один зі срібних гарпунів. І Ваєрмен узяв. Зі своїм, трохи нависаючим над резинкою синіх боксерських трусів, волохатим черевом і стрілою зі спадщини Джона Істлейка в руці він мав вигляд якогось забавного крутого хлопця в ролі Купідона. Вітер розгулявся вже не на жарт, він ревів, пролітаючи повз стіни будинку, і висвистував, обгинаючи його кути.
— Двері спалень незамкнуті, так? — спитав він.
— О’кей.
— А якщо щось трапиться серед ночі, кричиш, як різаний.
— Вас зрозумів, Х’юстон. Того ж чекаю від тебе.
— Едгаре, а з Джеком усе буде гаразд?
— Якщо спалить рисунок, усе буде гаразд.
— Тебе дуже гнітить те, що трапилося з твоїми друзями?
Камен, котрий навчив мене думати околишніми напрямами. Том, котрий радив мені не здавати гру на власному полі. Чи міг я не бути пригніченим після того, що трапилося з моїми друзями.
Еге ж, і так і ні. Я відчував печаль і острах, але я був би брехуном, якби не зізнався собі в тім, що одночасно відчуваю тихе, украдливе полегшення, люди взагалі такі гидотні падлюки. Тому що Камен і Том, хоча й близько, але все’дно стояли за межею зачарованого кола з тих, хто є мені найближчими.
—