І не лише в мене. Ваєрмен здригнувся. Джек випустив з рук дужки пікнікового кошика і затулив собі вуха долонями. Далі все стихло.

— Одна дохла чапля, — промовив Ваєрмен. Голос його прозвучав не безтрепетно. Він зіштовхнув купу пір’я у мене з ніг. — Бога ради, не виказуйте мене агентам Управління з охорони дикої природи. Постріл у птаха цього виду може коштувати мені п’ятдесят тисяч штрафу і п’ять років в’язниці.

— Звідки ти знав? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Хіба це важить? Ти наказав мені застрелити цю твар, тільки-но я її побачу. Ти Самотній Рейнджер, а я — Тонто[389].

— Але ж ти тримав пістолет напоготові.

— У мене прокинулася ота штука, що її Няня Мельда назвала б інтуїцією, якби в неї запитали, навіщо вона вдягає браслети своєї матінки, — абсолютно серйозно відповів Ваєрмен. — Щось наглядає за нами, це так, погодимося. А після загибелі твоєї дочки, можна вважати, ми отримуємо деяку допомогу. Але свою частку роботи мусимо зробити самі.

— Поки ми нею займаємося, тримай зарядженою свою стрілялку, — порадив я.

— О, можеш не сумніватися.

— А ти, Джеку? Ти зможеш зарядити стрілостріл?

Тут проблем не було. Нам не терпілося застосувати стрілостріл.

— 3 —

— 3 —

У стодолі було темно, і не лише тому, що горб між нами й Затокою затуляв прямі промені сідаючого сонця. Небо поки ще було сповнене світла і шиферний дах зяяв тріщинами й дірками, але їх заплела густа рослинність. Згори лилося зелене, мутне, невірне світло.

Середина стодоли була порожньою, тільки старовинний трактор стояв там без коліс, на насаджених на масивні вісі матицях, неподалік від нього, біля інструментальної шафи, в яскравий промінь нашого ліхтаря попало розкидане іржаве знаряддя, а там і притулена до задньої стіни дерев’яна драбина. Хирлява й образливо коротка. Ваєрмен присвічував Джеку, поки той її випробовував. Коли він підстрибнув на другому щаблі, почувся загрозливий тріск.

— Перестань стрибати й віднеси її до дверей, — наказав я йому. — Це тобі драбина, а не трамплін.

— Ну, не знаю, — відповів він. — У Флориді не найкращий клімат для зберігання дерев’яних драбин.

— Дареному коневі... — нагадав Ваєрмен.

Джек перекинув драбину, скривившись од хмари пилюки й мертвих комах, що посипалися з її шести брудних щаблів.

— Легко вам казати. Не вам же, з вашою вагою, доведеться по ній лазити.