— Я снайпер в нашій банді,
— Може, в глибині, — припустив я.
Моя була рація. Там, у самому кінці будівлі, було приблизно десяток керамічних «кегликів» з-під «Столового» віскі. Я кажу
— 4 —
— 4 —
Упереміш з більшими шматками кераміки лежали купки блискучого скла. Праворуч цієї купи були дві дерев’яні ручні тачки, обидві перекинуті. Ліворуч, під стіною, стояла кувалда з іржавою робочою залізякою і порослим мохом молотовищем.
— Хтось був влаштував собі вечірку з биттям посуду, — сказав Ваєрмен. — Хто б це міг бути, як гадаєш? Емері?
— Можливо, — відповів я. — Ймовірно.
Так я вперше почав задумуватися, чи не поб’є вона нас кінець кінцем. Ми мали перед собою трохи світлового дня, але куди як менше, ніж я сподівався, і набагато менше, ніж мені було б комфортно мати. І нарешті... в чому ми збираємося втопити її порцеляновий симулякр? У сраній пляшці води Evian? Непогана ідея, пляшка пластикова — а якщо вірити захисникам природи, цей матеріал вічний, — але ж порцелянова статуетка не пролізе в горло пляшки.
— Ну, то що, який в нас запасний варіант? — спитав Ваєрмен. — Бак для пального цього старого Джона Діра?[391] Згодиться?
Від думки про втоплення Персе в баці старого трактора мені стало моторошно. Бак вже, либонь, не щільніший за іржаве сито.
— Ні, гадаю, це не годиться.
Мабуть, він дочув щось схоже на паніку в моєму голосі, бо вхопив мене за руку.
— Охолонь. Ми щось придумаємо.
— Звісно, але що саме?
— Заберемо її з собою до Гнізда Чаплі, от і все. Там щось знайдеться.
Але перед моїм внутрішнім зором постала картина того, що зробили з садибою, яка колись височіла над цією частиною острова, урагани і шторми, не залишивши від будівлі майже нічого, окрім її крихкого фасаду. Відтак я задумався, скільки ж посудин ми там зможемознайти, особливо за ті сорок хвилин, що залишилися до настання темряви, коли Персе пошле морський десант для припинення нашої метушні. Господи, забути про таку просту річ, як водонепроникний контейнер!