Всередині джбана закричала Персе і я відчув, що з носа в мене заюшила кров. І світло ліхтаря змінилося. Воно стало червоним. У цьому пурпуровому сяйві мені підморгували й щирилися черепи Аді й Няні Мельди. Я дивився на вкриті мохом стіни цієї глотки, до якої вліз з власної волі, і бачив інші обличчя: Пам... перекошене оскаженінням лице Мері Айр в момент, коли вона б’є руків’ям пістолета Ілсі в голову... сповнене передсмертного здивування лице Камена, коли він впав вражений інфарктом… лице Тома, котрий летить зі швидкістю сімдесят миль на годину і раптом повертає кермо, посилаючи свою машину в бетонну стіну.

Що найгірше, я побачив Моніку Голдстайн, як вона плаче: «Ви вбили мого собачку!»

— Едгаре, що трапилося?

Це був Джек, за тисячу миль від мене.

Я згадав, як гурт Shark Puppy по радіо «Кістка» співав свою «Рий». Подумав, що казав Тому: «Той чоловік загинув у своєму пікапі».

— Тоді поклади мене до кишені, і ми будемо разом, — сказала вона. — Ми разом попливемо в твоє реальне інше життя, і всі столиці світу впадуть до твоїх ніг. Ти будеш жити довго... я це можу забезпечити... і станеш митцем століття. Тебе порівнюватимуть з Гоєю. З Леонардо.

— Едгаре? — тепер у голосі Ваєрмена звучала паніка. — Від пляжу наближаються постаті. Здається, я їх чую. Погані справи, мучачо.

— Вони непотрібні тобі. Нам вони непотрібні. Вони ніщо... ніщо, просто екіпаж.

Ніщо, просто екіпаж. На цих словах червона лють вихлюпнулася мені в мозок, хоча права рука в мене й почала зникати з реальності. Але перш ніж вона пропаде цілком... перш ніж я втомлюся утримувати своє оскаженіння і цей проклятий тріснутий джбан...

— Засунь собі друга в сраку, ти дупа курка, — прошипів я, знову піднімаючи джбан над своїм тремтячим зігнутим коліном. — Засунь себе товаришу в жопу.