— Не треба, — підняв долоню Бродовий. — Вислухайте до кінця. Я знаю, що ви не бідні люди, тому тут не якась подачка, тут нормально грошей. Я розмовляв із завідувачем відділення травматології і знаю, що ваш хлопець відбувся синцями й подряпинами. — Проігнорувавши здивування на обличчях Грозанів, чоловік пальцем підштовхнув конверт у їхній бік. — Це не на лікування. Це підтвердження того, що я справді шкодую через витівку свого сина.

Віктор мовчки розвернувся та підштовхнув дружину до виходу.

— Почекайте! — дратуючись, Бродовий супився. — Почекайте, ще не йдіть. Просто дайте договорити. Я передбачав, що ви відмовитесь, а потім звернетесь до поліції. У такому разі я хочу, щоб вам було відомо: ці гроші підуть адвокатові, слідчим і — якщо буде потреба — судді, хоча ми всі дорослі люди й чудово розуміємо, що до суду справа не дійде, — не підіймаючи голови, він звів очі й уп’явся у Віктора важким поглядом. — Я готовий заплатити за те, що мій хлопець наробив. Але образити його я не дам.

Не зронивши жодного слова, Віктор та Яна залишили кабінет. Розмовляти не було про що. Вони мовчки спустилися на перший поверх, вийшли зі школи й зупинилися на ґанку. Яна подивилася на чоловіка.

— Що будеш робити? — в її словах зяяла порожнеча.

Віктор тер долонею скроню й тупився під ноги з таким виглядом, наче там, на землі, лежала частина, яка щойно відкололася від нього.

— Я не знаю, Яно, — він на мить затулив долонями загострене від страждань обличчя, — але я обов’язково придумаю.

У проході позаду з’явилися Центнерові батьки. Першим сунув Владислав, за ним із виразом хронічного невдоволення (дещо зм’якшеним зверхньою ввічливістю, притаманною людям, які зазвичай безпідставно зараховують себе до привілейованого класу) пливла Наталія. Вони проминули Грозанів, мовби їх там не було, й спустилися зі шкільного ґанку. Ледь схиливши голову, Віктор стежив, як Владислав упаковує свою стосорокакілограмову тушу на водійське сидіння, заводить авто й, агресивно підгазовуючи, вирулює на дорогу.

— Що ти придумаєш? — радше втомлено, ніж ображено промовила Яна. — Ти тільки й розказуєш, як займешся сином, от уже завтра чи післязавтра, але в тебе ніколи немає часу.

— Яно…

— Ти навіть не знав, де кабінет директора.

Вона зійшла з ґанку й рушила в бік Соборної. Віктор підняв руку в дивному жесті — ніби намагався втримати щось, що від нього вислизало, — і так простояв кілька секунд. Зрештою рука опустилася. Чоловік не рухався, слухаючи, як поступово затихає клацання підборів його дружини.

48

48

Увечері того самого дня Арсен нарешті наважився поговорити з онуком. Кілька хвилин по дев’ятій дід постукав у двері, ніяково зсутулившись, зазирнув до кімнати й тільки після того зайшов і сів у крісло навпроти Маркового ліжка.