Тієї п’ятниці Ігор прокинувся у препаскудному настрої. Він глипнув почервонілими очима на Соню, яка збиралася до школи, захотів гарикнути до неї, навіть почав вигадувати, до чого присікатися (власне, можна було не вигадувати, достатньо вже й того, що дівчина розбудила його), вищирившись, уявив, як даватиме прочухана малій нахабі, але так нічого й не сказав. Настрій безповоротно зіпсувався, бо чоловік пригадав, що попереднього разу, коли Соня насмілилася погрожувати йому, він, ледь не відбивши їй нирки, не відчув полегшення. Зазвичай полегшення породжувало почуття вини, а те своєю чергою слугувало своєрідним катарсисом, через який Ігор позбувався фрустрації. Вина спонукала до каяття. А минулого разу полегшення не отримав, і тепер чоловік був як котел, із якого спустили пару, але тиск усередині тільки зріс.

Він дав Соні змогу піти. Потому встав із ліжка й безцільно никався квартирою. Він не був п’яний, і це було найгірше. П’яного Ірма могла заговорити, приспати, зрештою від п’яного — якщо не доводилося захищати Соню — вона завжди могла втекти. Розлючений і водночас тверезий Ігор Марчук ставав безжальним.

Коли невдовзі після дев’ятої Ірма повернулася з нічної зміни, чоловік чекав на неї у коридорі. Щойно жінка зайшла до квартири, він схопив її за волосся, затягнув до кімнати й повалив на підлогу. А потім, не видавши жодного звуку, взявся дубасити велосипедним насосом по голові.

70

70

Марк здивовано витріщився на телефон. За винятком батьків і діда хлопцеві рідко хто телефонував, а Соня, як він пам’ятав, узагалі ніколи. Коли кілька тижнів тому вони з дівчиною обмінялися номерами, він навіть не був певен, що Соня зберегла його номер: Марк завжди першим виходив на зв’язок. Зараз Соня телефонувала — не написала у VK, не надіслала смс, — і Марк умить відчув тривожне поколювання в нижній частині живота: щось трапилося. Хлопчак кинув швидкий погляд на годинник — 20:15 — і прийняв виклик. Із динаміка вихопилося натужне:

— Ти вдома? — Соня захлиналася, ледве стримуючи ридання. Запитання прозвучало так, наче дівчина промовляла слова, з останніх сил втримуючись на поверхні розбурханого моря.

— Що сталося?

— Ти вдом-ма? — Той самий сплюснутий, просякнутий відчаєм голос потопельника.

— Так.

Раптово Соня почала підвивати — жалісливо, зацьковано, немов поранене щеня, — та вже за мить опанувала себе й лише тихцем схлипувала. Зрештою вона витиснула:

— М-можеш в-вийти?..

— Так, — не прибираючи телефон від вуха, хлопчак дістав із шафи джинси й узявся похапцем стягувати домашні шорти. — Так. Уже вдягаюся.