— Пробач. — Соня схлипнула. — Мені просто нема куди йти.

Марк затиснув смартфон між вухом та плечем і застібав ґудзики на джинсах.

— Де ти зараз?

Він відчував, що дівчина продовжує безмовно плакати.

— В-відкрий двері…

— Які двері?

— В-вийди в під’їзд.

Хлопчак не став розривати зв’язок, просто прибрав смартфон від вуха, пройшов коридором і відчинив двері. Соня стояла відразу за порогом, заплакана, обличчя якесь чорне. Побачивши його, дівчина тихенько заскиглила. Рука з телефоном повільно опустилася. Марк розгубився.

— Що сталося? — повторив він.

— Хто там? — зі спальні долинув голос Яни.

— Ма, це Соня, — хлопець швидко взувався, — я вийду на трохи, добре?

— Усе гаразд?

— Так!

Марк вислизнув із квартири та зачинив за собою двері. Соня, тручи кулаками обличчя, тупцяла поруч. Тієї миті хлопчак особливо гостро пожалкував, що вони більше не можуть утекти до світу по той бік ліфта.

Узявши дівчину за руку, він відвів її до сходового прольоту.

— Куди підемо? — Марк відчував, що мама спостерігає за ними крізь вічко. Він запропонував: — Давай на дах.

— Там дощ.

День видався похмурий, надвечір хмари затягли все небо, і місто час від часу накривало дрібною сірою мжичкою.

— Блін, — хлопець на трохи замислився, потім поманив Соню за собою. — Я знаю, пішли.

Вони піднялися до входу на горище. Вкриті бляхою двері розташовувалися ліворуч. Праворуч у кутку витягнулася труба сміттєпроводу. По центру, навпроти металевих східців, що вели до виходу на дах, стояв старий диван, біля однієї з ніжок якого тулилася консервна бляшанка з недопалками. Напевно, колись майданчик слугував імпровізованою курилкою, хоча Марк ніколи не бачив, щоб там хтось курив. Він посадив дівчину на диван, і сам присів поряд.