— Розказуй.

— Він знову побив маму. — Соня промовляла так, наче зачитувала дрібний текст зі шпаргалки, з очей безперестану текли сльози. — Мама чергувала всю ніч, прийшла, коли я вже була в школі, а той урод навмисно не пішов на роботу й чекав на неї. Побив її, дуже… Зламав руку, отут голову розбив, — дівчина торкнулася пальцями волосся правіше й нижче від тімені, — а потім… потім… — вона роздратовано змахнула зі щік сльози, з-під напружених, злостиво викривлених губ визирали зуби, — покинув. Звалив геть.

Марк зніяковіло, заледве не боязко позирав на Соню. Він хотів допомогти, проте ніколи раніше не опинявся в такій ситуації, йому бракувало не так досвіду, як банального живого прикладу — рольової моделі, — чию поведінку він міг би наслідувати, тож хлопчак розгубився, не знаючи, як краще вчинити. Пересиливши збентеження, хлопець спробував обійняти Соню. Дівчина різким порухом скинула долоню з плеча та відштовхнула Маркову руку. Хлопець почервонів, відсунувся.

Соня говорила далі:

— Мама сама викликала швидку, її забрали до лікарні. Я після школи була там, у неї, просиділа півдня. Її залишили на ніч.

Марк не втримався:

— Чому вона не заявила в поліцію?

Соня люто замотала головою.

— Вона не може.

— Чому не може?

— Не може, не хоче, я не знаю, не питай! — скрикнула дівчина. Через пришвидшене та поверхневе дихання у неї почалася гикавка. — Мама… ги-ик… не заявлятиме на нього!

Швидка приїхала, коли Ігоря Марчука вже не було в квартирі. Ірма збрехала лікарям, що її побив невідомий, коли вона поверталася з роботи.

— Ну, але як так? — Хлопець витріщився на Соню з таким виглядом, як ніби бачив уперше. — Мама просто відпустила тебе? Відправила додому?

Вона роздратовано пирхнула.

— Після такого він завжди звалює, — заплакані почервонілі очі тупилися в східці, що збігали до виходу на дах. Марк не зводив погляду із розпухлого Сониного обличчя; хлопцю здавалося, наче її райдужки вкриває масляниста плівка з химерними різноколірними розводами, от тільки замість яскравих веселкових кольорів плівкові візерунки мінилися найпохмурішими відтінками чорного та коричневого. — Це вже не вперше таке. У нього… ги-ик… коли кілька місяців не п’є, зриває дах. Б’є мене чи маму, а потім кудись валить. Бухає по-чорному. Востаннє, десь рік тому, не являвся два тижні. Мама не знала, що він буде вдома. Вона наказала забрати заникані в квартирі гроші й переночувати у тітки Насті (це мамина подруга з Перинатального), але… ги-ик…

— Не йди до тітки, — швидко попросив Марк. — Можеш переночувати у мене. У нас купа місця, чотири кімнати, і батьки тебе…