— Знаєш, я, коли зайшов, — гарячкуючи, заговорив він, — чомусь подумав, що тебе доведеться відмовляти. Ну, типу, стримувати. Боявся, що ти зразу схопишся за ножа, і поки він спить… ну, ти розумієш. — Марк кинув швидкий погляд на Сониного батька. — Хотів навіть бігти по діда, поки ти нічого не натворила. Бо це неправильно. Я маю на увазі, на хріна тобі ламати життя через нього. — Дівчина із застиглим тоскним виразом на обличчі дивилася на Марка. Хлопець збагнув, що висловлюється надто плутано, спробував виправитися, натомість заторохтів іще швидше. — Тільки уяви: море крові, поліція, таке не приховаєш, і тобі потім… блін. — Він геть заплутався. — Згадай про свою маму. Вона точно не зрадіє. Коротше, це неправильно. Але нічого не робити — теж неправильно. І тоді я придумав… — Маркові очі збуджено заблищали, — я раптом зрозумів: ми можемо все вирішити самі. Тут і зараз.

У півтемряві квартири Сонині очі здавалися цілковито чорними. Дівчина мовчала та незмигно тупилася в Марка. Хлопчак стиснув кулаки, нахилився до Соні та нишком, майже пошепки, озвучив думку, що скалкою ввігналась у голову:

— Давай перетягнемо його на той бік ліфта.

Дівчина протягом кількох секунд не реагувала. Мовчанка навалювалась, облягала хлопця, немов сира земля. Той недовгий проміжок часу, впродовж якого Соня дивилася на Марка, наче витягнута з води рибина, видався йому вічністю. Хлопець міг би заприсягтися, що фізично відчуває, як нестерпна, застигла в часі тиша тисне на груди та забиває горлянку. Марк вглядався в Сонине обличчя, та її риси немовби закам’яніли, і через відсутність хоч якоїсь реакції хлопця аж викручувало. Зрештою він не витримав і взявся переконувати:

— Ми ж більше не будемо туди вертатися, правда? То можемо залишити його там. І це не ми вб’ємо його. Він сам умре. Розумієш? А в цьому світі все буде так, як ніби він звалив і не повернувся.

Дівчина нарешті поворухнулася, ледь розтулила рота, а тоді, відмежовуючи слова чіткими паузами, кинула:

— Але вдвох туди не можна.

— Я переходив зі сплячим хом’яком.

«Ну, він же не хом’як». — Соня задерла верхню губу, оголивши зуби. Вголос нерішуче мовила:

— Це ризиковано.

— Якщо він буде спати, ні фіга не ризиковано. Щонайгірше істота на п’ятому не з’явиться, і тоді ми просто перетягнемо його назад. Але якщо вона з’явиться… — хлопчак нервово облизав губи, — не сумнівайся: я доправлю його, куди треба, і повернуся.

— Я не про те.

Марк насупився.

— Ніхто не дізнається! Скажеш мамі, що він пішов уночі. Мине кілька тижнів, доки вона почне непокоїтися. Потім, навіть якщо його шукатимуть, слідів ніяких не буде. Усі вирішать, що він утік. Злякався, що через побої поліція візьметься за нього навіть без заяви.