– Що ти тут робиш? – спитала вона мене.

– Гм… Я начебто тут працюю? – Я сіла за свій стіл. Светр на спинці мого стільця був поки що зайвим – після того як я тридцять хвилин смажилася у власній машині.

– Джеррі і Айрін обидва зателефонували і попередили, що не приїдуть, бо дуже спекотно, – сказала Міллі-Лу. – Тож я й на тебе не чекала.

– Якщо хочете зачинити офіс і піти додому, то я не проти, – сказала я. – Якщо тільки це не буде мені зараховано як лікарняна відпустка.

Міллі-Лу похитала головою, від чого її неймовірні руді кучері застрибали, і кинула на стіл переді мною згорнутий номер «Канзас-Сіті Стар», яким до того обмахувалася. Стаття, яку вона обвела, мала заголовок

«КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ВІД СПЕКИ ДОСЯГЛА ТРЬОХ».

Нижче маленькими літерами було зазначено:

«Особливо вразливими є літні люди».

– Прочитай це, – наказала вона. – А потім я розповім тобі, що із цим не так.

Я послухалася, потім звела на неї очі.

– Три – недостатня кількість, щоби бити на сполох?

– Я ж сказала: я тобі розповім, – сказала вона, і я відчула себе присоромленою. – Смертей було п’ять, а не три.

– Звідки ви знаєте?

– Бо я маю зв’язки. Гадала, ти це знаєш. – Вона підморгнула мені, що здавалося дивним, адже крім нас у кімнаті нікого не було.

– То що відбувається?