Мене охопило сильне відчуття провини.

– Я ніколи не згадаю ваше ім’я, – урочисто пообіцяла я. – І… е… дякую. Навіть попри голку.

– Журналісти завжди захищають свої джерела, – додала Міллі-Лу. – Неллі Блай. Едвард Р. Мерроу. Вудворд і Бернстайн. Бен Бредлі.

– Не думаю, що буде аж так складно дослідити зв’язок між її пальцем і мною, – сумно зауважила Дені Вашинґтон. – Що ви взагалі собі думали, коли це робили?

– Мені лише було цікаво, чи її волосся замерзло, – сказала я, відчуваючи себе ще більш винуватою.

– Так, замерзло. Наступного разу просто спитайте.

– Але чому так сталося? – здивувалася я. – Волосся ж неживе. Тобто, відросла частина.

– Воно росте із живої цибулини. Обмороження поширилося вздовж стовбура волосини, до самого кінця.

– Але чому воно й досі таке ж мерзле, як і решта тіла? Це ж начебто неправильно.

– Можете посперечатися із залишками, які я видалила з вашого пальця, – Дені Вашинґтон прибрала квадратик білої марлі і обережно віднесла до контейнера з тілом Кори Паттерсон, поклавши поряд з трупом.

– Хіба ваш бос цим не зацікавиться? – спитала я.

– Зацікавиться чим? – знизала плечима Дені Вашинґтон. – Я нічого не бачила. Я лише студентка медичного університету і працюю тут на півставки.

– Ти казала, що було два тіла, – нагадала Міллі-Лу.

– Так, було, – Дені Вашинґтон занепокоїлася. – Ось тільки друге вже не зовсім тіло.

Вона вагалася. Міллі-Лу схрестила руки на грудях і уважно подивилася на неї, доки я поглядала на светри, вивішені на дверях, вирішуючи, чи настільки мені холодно, щоб надягнути один з них поверх мого власного.

Дені Вашинґтон здалася та із зітханням відчинила холодильну шафу поряд із тою, де лежала Кора Паттерсон.

– Це Мартін Фолі, 79 років. Чи, радше, те, що від нього лишилося.