– Нічого. Треба ретельно видалити часточки, – промовила вона з надмірною терплячістю. – І я повинна подбати про те, щоб у ваших тканинах нічого не залишилося. Це було би погано.

Раптом у мене зникло бажання тікати.

– Наскільки погано?

– Як обмороження. Дуже сильне обмороження. За якого справді доведеться відрізати.

Ми з Міллі-Лу перезирнулися. Вона була майже настільки ж налякана, як і я.

– Що ж, тоді гаразд, – сказала я. – Починайте ретельно видаляти.

– Ви відчуваєте руку? – спитала мене Дені Вашинґтон.

– Не знаю, і мені байдуже, – відповіла я. – Менше розмов, більше ретельного видалення.

– Добре. Зробіть нам обом ласку і не дивіться, доки я не закінчу.

Міллі-Лу втиснулася між нами, присівши на край столу, аби я не бачила, що робить Дені Вашинґтон. Я не відчувала жодного болю – оніміння поширилося до самої долоні аж до перетинки між указівним і великим пальцями. Та все одно я відчувала, що вона щось робить, і хоча це явно було не те, що хотілося спостерігати, я не змогла б відірвати погляду, якби Міллі-Лу милосердно не затулила від мене весь процес. Здавалося, це тривало годинами, перш ніж коронер нарешті сказала:

– Готово.

Не знаю, що я очікувала побачити – може, палець Франкенштейна зі швами посередині й болтами навколо нігтя. Натомість мій палець був перев’язаний бездоганно білим бинтом. І він і досі був занімілим.

– Не мочити, – сказала Дені Вашинґтон. – Коли будете в душі, надягайте на руку пластиковий пакет. Або гумову рукавичку – і перев’язуйте гумовою стрічкою, щоб всередину не потрапила вода. Але не надто туго і ненадовго, інакше матимете ще гіршу проблему. Зазирніть до мене наступного тижня, і я огляну. – Вона зніяковіло знизала плечима. – Або можете звернутись до свого лікаря, якщо хочете.

– Не знаю, як я йому це поясню, – відповіла я.

– Гаразд. Тому що в цьому разі пояснювати довелося б мені, і, мабуть, я би втратила роботу.