Я допила свій скотч і підвелася.

– А тепер, гадаю, час згорнутися й відчалити на вихідний.

– Люсі, люба…

Я зупинилася на півдорозі до дверей.

– Я кажу все це не через скотч, і ти це знаєш. Моя родина проживала в цьому місті з давніх-давен. Відколи воно ще навіть не було містом. Ти ж знаєш, ця версія не взялася нізвідки.

– Невже? То звідки ж ви її взяли?

На мій подив, вона затягнула пісню:

– «Сюзанно, милоданко, ти за мною та й не плач…»

Я вибухнула сміхом. А вона співала своєї:

– «Я йшов – лило, немов з відра; засушливий був день! Від спеки замерзав на смерть…»

І я змовкла. Аж надто ці слова нагадували нашу історію. Я відчула це всім своїм єством, до кінчиків пальців, включно з тим, якого я більше не мала. Але ж це було безглуздя!

– Ти ж знаєш, чимало речей, відомих нам тепер, беруть початок у значно давніших джерелах, – сказала Міллі-Лу. – Я мала знати. Я маю зв’язки.

– «О, Сюзанно»? – Я не могла повірити. – «І банджо при мені». Ви це серйозно?

– Хіба тобі не бракує пальця? – рівним тоном промовила вона.

Мабуть, час уже шукати нову роботу, подумала я.

* * *

Пет Кедіґан – американська авторка наукової фантастики, яка із середини 90-х років мешкає в Лондоні. Її часто пов’язують із рухом кібер-панку. Здобула певну кількість нагород, включно з премією Г’юґо, Всесвітньою премією фентезі, двічі вигравала премію Артура Кларка – за романи «Грішники» і «Дурні».