Опинившись у цій жахливій ситуації, Бірч тепер був занадто низько, щоб просто вилізти навіть крізь розширений отвір, але він зібрав усі сили, щоб хоч спробувати. Вчепившись у край діри, він намагався підтягтися, коли раптом відчув дивний опір, ніби його тягли за щиколотки вниз. Наступної миті він уперше за всю ніч злякався, бо й видираючись з усіх сил, він усе одно не міг звільнитися від чиєїсь мертвої хватки. Його литки пронизав нестерпний біль, ніби від жахливих ран; в його голові здійнялася круговерть страху, змішаного з непоборним матеріалізмом, який викликав думку про гострі тріски, оголені цвяхи, якісь інші частини розламаної дерев’яної коробки. Здається, він навіть закричав. Хай там як, але він, майже не контролюючи себе, оскаженіло борсався і хвицався, аж доки його свідомість не занурилась у марення.

Тільки інстинкт допоміг йому вилізти у те віконце і потім, коли він гепнувся на вологу землю, змусив його повзти. Іти він, як виявилося, не міг, і тривожний місяць споглядав жахливу сцену: чоловік волочить свої закривлені ноги до цвинтарної сторожки, гарячково впиваючись пальцями у чорну землю, тіло його не слухалося, відповідаючи на команди мозку тою жахливою повільністю, яка сковує рухи переслідуваних жахіттями уві сні. Проте, судячи з усього, за ним ніхто не гнався; коли Армінґтон, сторож, почув його нетерпляче шкряботіння у двері, він був сам-один і живий.

Армінґтон допоміг Бірчу дістатися до вільного ліжка і послав свого малого сина Едвіна за лікарем Девісом. Постраждалий був при тямі, але нічого не казав про те, що з ним трапилося, бурмочучи щось на кшталт «А, мої ноги!», «Відпусти!» чи «Згинь!» Тоді прийшов лікар з аптечкою, щось запитав у пацієнта, зняв з нього одяг, взуття і шкарпетки. Рани — обидві щиколотки були жахливо понівечені біля ахілесових сухожиль — вкрай здивували старого лікаря, якщо не сказати злякали. Його питання стали не по-лікарському схвильованими, а руки тремтіли, коли він бинтував хворого, ніби хотів якомога швидше приховати ті рани від людських очей.

Похмурий і наполегливий допит, влаштований Девісом, виглядав дуже дивно як для відстороненого лікаря, ніби він хотів витягти із ослаблого грабаря кожнісіньку, до останньої, найменшу подробицю його жахливої пригоди. Він цікавився, чи Бірч переконаний — справді переконаний — у тому, чия саме труна була на вершині конструкції; як саме він її вибрав, як він був певен того, що то саме домовина Реннера, якщо довкола було темно, і як він відрізнив її від такої самої з вигляду труни лютого Асафа Соєра. Як могла міцна труна Феннера так легко розламатися? Девіс, який уже звіддавна практикував у селі, звісно, бачив обох покійників перед смертю, бо ж саме він навідував і Феннера, і Соєра під час їхньої останньої недуги. На похороні Соєра він навіть здивувався, що мстивий фермер нормально вмістився у ящику, підігнаному за зростом коротуна Феннера.