Швидко перемовившись із пані Ерреро і робітниками, притлумивши страх, що гніздився у глибинах моєї душі, я вирішив вибити двері; але хазяйка зуміла повернути ключ ззовні, скориставшись якимось хитромудрим дротяним пристроєм. Ми завбачливо прочинили двері усіх інших кімнат на цьому поверсі і розчахнули навстіж усі вікна. Тоді, прикривши носи хустинками, ми, ледь стримуючи тремтіння, зайшли до проклятої кімнати, крізь південні вікна якої лилися сонячні промені раннього пообіддя.
Від прочинених дверей ванної кімнати до дверей у передпокій тягнувся якийсь темний слизуватий слід, а звідти — до письмового столу, на якому зібралась огидна на вигляд калюжка. Поряд з калюжкою лежав шматок паперу з жахливими, ніби писаними наосліп карлючками, загиджений тими самими лапами, які вивели прощальні слова. Далі слід вів до кушетки, де й обривався.
Що було на тому дивані, я не можу і не смію казати. Але можу переповісти те, що розібрав на тому огидному клапті паперу, перш ніж дістав сірника і спалив його; що я, нажаханий, вчитав на ньому, доки господиня і двоє механіків стрімголов летіли з цього пекельного місця, щоб дати безладні пояснення у найближчому поліцейському відділку. У яскравому світлі сонця, у шумі авто і вантажівок, що здіймався над переповненою Чотирнадцятою вулицею, жахливі слова здавалися неймовірними, але зізнаюсь, що тоді я їм повірив. Чи вірю я їм зараз — щиро кажучи, не знаю. Є речі, про які краще не думати, і все, що я можу сьогодні сказати напевно, це те, що я ненавиджу запах аміаку і майже непритомнію від раптового подуву холодного повітря.