Перша половина основного рукопису оповідає цілком окрему історію. Скидається на те, що 1 березня 1925 року худий темношкірий молодик, зовнішність якого була позначена певною невротичністю і знервованістю, зустрівся в одній справі з професором Енґеллом, принісши глиняний барельєф, який натоді був щойно зліплений і навіть ще не до кінця застиг. На його візитівці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дядько впізнав у ньому наймолодшого сина чудової і віддалік знайомої йому родини, який останнім часом вивчав скульптуру у Род-Айлендській школі мистецтв і самотньо мешкав у будинку Фльор-де-Ліс біля свого навчального закладу. Вілкокс був напрочуд обдарованим, як на свій вік, але водночас і неабияким ексцентриком, що від самого дитинства надзвичайно захоплювався дивними історіями і незвичними снами, якими зазвичай ділився з усіма ближніми. Він називав себе «психічно гіперчутливим», проте статечні жителі старого ділового міста вважали його радше «дивакуватим». Ніколи не маючи багато спільного з людьми свого кола, він поступово випав із поля зору соціуму і був знаний лише у вузькому колі естетів з інших міст. Навіть у Клубі Мистецтв Провіденса, з його консервативними ідеалами, хлопця мали за практично безнадійного.

Під час візиту, йшлося професорському рукописі, скульптор у доволі різкій формі зажадав скористатися з глибоких археологічних знань господаря, оскільки потребував допомоги, щоб розпізнати ієрогліфи на барельєфі. Його манера розмовляти була якоюсь сонною і дещо манірною, а в рухах і позах прозирала дещо відсторонена грація. Відповідь мого дядька теж була доволі різкою, бо очевидна свіжість барельєфа могла ріднити його з будь-чим, окрім археології. Молодий Вілкокс і собі не змовчав, чим вразив мого дядька настільки, що він запам’ятав і дослівно відтворив його мову — зразок чудової, ба навіть фантастичної поетичності, яка, либонь, і дає уявлення про стиль всієї бесіди і яку я відтоді вважаю чудовою характеристикою для цього юнака. Вілкокс сказав: «Звісно ж, він цілком новий, бо я витворив його минулої ночі у своїх снах про дивовижні міста; у візіях, проте, давніших, ніж замислений Тір, чи занурений у себе Сфінкс, а чи оточений садами Вавилон».

Цими словами він розпочав свою дещо безладну оповідь, яка мимохіть торкнулася струн заснулої пам’яті і збудила гарячковий інтерес мого дядька. У ніч напередодні відчувалися слабкі підземні поштовхи, найвідчутніші на території Нової Англії за останні роки, що також неабияк вплинуло на уяву Вілкокса. Коли він ліг спати, то побачив неймовірний сон про колосальні міста, зведені титанами, і небосяжні моноліти, обліплені зеленавою тванню і потемнілі від прихованого жаху. Стіни і колони вкривали ієрогліфи, а знизу, з бозна-яких глибин, долинав голос, який не був голосом; хаотичне відчуття, яке лише уява може перетворити на подобу голосу, але з якого Вілкокс спромігся сформувати майже невимовлювану суміш звуків: «Ктулху фхтагн».