Пізніше череп купив Жак Кабош, ще один поселенець, який 1850 року програв його чи то в покер, чи то в шахи новоприбулому на ім’я Ганс Ціммерман, який до певного часу використовував його замість пивної гальби, аж поки, зачарований плюскітливим вмістом, не впустив його випадково зі столика на веранді на биту стежку перед своїм домом, де, закотившись у нору лугового собачки[263], після похмільного пробудження череп перейшов у категорію втрачених.

Отак не одне покоління освячений череп Гая Аніція Маґнуса Фуріуса Каміла Емілія Корнелія Валерія Помпея Юлія Ібіда, консула Риму, імператорського фаворита і святого Римської церкви, лежав, похований у землях міста, що невпинно розросталося. Спершу його вшановували своїми темними ритуалами ховрашки, які вбачали в ньому святиню, послану вишнім світом, проте цей культ невдовзі занепав, коли раса простих і невибагливих землекопів стала жертвою наступу войовничих арійців. Туди прийшли прокладачі колекторів та асенізатори, проте й вони оминули череп. Зводилися будинки — 2303 і ще більше, — аж поки однієї доленосної ночі трапилася воістину велична річ. Немов піна на поверхні традиційного для тих земель питва, Тендітна Природа здригнулась у надприродному екстазі, і те, що було низько — піднеслось, а що високо було — опустилося. І узріть! Прокинувшись, городяни Мілуокі в рожевому сяйві світанку побачили, як те, що було лукою — стало височиною! Широкі й далекосяжні були ті висоти. І підземний сховок, що був роками захований, нарешті вийшов на світло. І там, серед розламаного дорожнього покриття, лежав, вибілений і впокоєний, із лагідною святою і консульською гідністю, округлий череп Ібіда!