«І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо.»

«Зосередься! Думай про позитив. Думай про дітей. Кров!»

Він хруснув пальцями в себе за потилицею.

— Добре. Гаразд. Потрібно викликати допомогу. Іншого шляху немає. Лише Пойнт.

Клер його зупинила:

— Роберте, ти ж знаєш, що без Колтона Метерса ми не можемо самі приймати рішення…

— Ти бачиш тут Колтона Метерса?

Ці слова він майже викрикнув. Її лоб — ось що його дратувало. Він не міг його терпіти. Клер так туго збирала волосся у жмуток на потилиці, що здавалося, ніби її обличчя ось-ось відірветься від черепа і тому мало бути закріплене швами.

— Ні, не бачиш? — продовжив він. — Отже, тоді керую я!

Клер відступила назад. Грім притлумив бажання здерти з її хвостика гумку для волосся й таким чином ослабити тиск на лоб, і повернувся до старенької «Сі-Бі» радіостанції. Його спітнілі скроні блищали у світлі похідних бензинових ламп, коли він намагався її налаштувати, але в результаті отримав лише мертву тишу на всіх частотах.

Підійшла Люсі Еверетт із супутниковим телефоном.

— Роберте, і тут зв’язку теж немає…

— Якого дідька! — він вихопив апарат з її рук. — Це ж бісів супутник. Він нічого не має спільного з нашою мережею зв’язку! — Він невпевнено постукав по телефону на столі, подивився на екран, а потім швиргонув його у куток. «Колючий дріт, колючий дріт», — думав він, намагаючись заспокоїтись, але розум його не слухався. «Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна — це потойбічна годинникова бомба.»

«Роберте, заспокойся», — благав, здавалося, лоб Клер, і це було єдине, що міг робити Грім, щоб не закричати.

А от стан Марті Келлера був іще гіршим. Хлопець зламався невдовзі після того, як повернувся Воррен із приголомшливими новинами. Він почав кидатися на стіну, махаючи руками і ногами на всі боки, а Люсі з Грімом намагалися зупинити його. Його рот нагадував аеродинамічну трубу, з якої вилітали лють, відраза і страх. Нарешті заспокоївшись, він хрипким голосом перепросив, сказав, що боїться пітьми, що відчуває від неї клаустрофобію. Але Грім знав те, чого Марті не насмілювався сказати вголос: він боявся смерті, яка вже блукала вулицями. А тепер сидів, прихилившись до стіни з ліхтариком у тремтячих руках, вихиливши півпляшки теплої горілки «Смірнофф».