Воррен не міг відвести погляду від темряви. Вітер ніби гриз його зубами. Вітер змушував його ціпеніти, куйовдив йому волосся, морозив очні яблука так, що з них текли сльози, але все одно він не міг заплющити очей.

«То Катарінина ніч». Ця думка увірвалася до нього ніби нізвідки… й ось тоді він зрозумів. Тоді він усе зрозумів.

Темрява виплюнула з себе трьох чоловіків, які, зойкаючи, бігли у божевільному міражі, створюваному променями їхніх ліхтариків, ніби то була вистава фокусника: «фокус-покус-труляля, ось їх видно, ось нема». Вони постійно озиралися на щось за власними спинами, аж поки не влетіли до тьмяного жевріння жаровень і не зустрілися з поглядами більш як сотні жителів міста. Воррен Кастільо помітив, що обличчя одного з них нагадувало обличчя клоуна — він роздряпав собі нігтями щоки, і смуги ті нагадували промені, ніби той чоловік вдягнув маску сонця, розфарбовану кров’ю.

— То її очі! — заволав скривавлений чоловік. — Їй відкрито очі! Ми бачили це, вона була там! Вона подивилася на нас! Людоньки, тікайте, рятуйтеся, її наврок тепер над усіма нами!

Так у Блек-Спрінзі почався Армагеддон.

Жителі міста — скупчення проклятих душ — не могли нікуди подітись від паніки, яка охопила їх, а відтак кинулися бігти навсібіч. Вони були бранцями спільної долі, усі вони страждали однаково сильно, і голоси їхні звучали однаково гучно. Хаос має свої правила, і з цього хаосу виникло щось на зразок божевільної солідарності. За кілька секунд було стерто ілюзію існування окремих індивідуальностей жителів Блек-Спрінга, і тепер одне лише бажання, один лише передсмертний крик оволоділи колективною свідомістю міста. Ці люди й були Блек-Спрінгом, але Блек-Спрінг був повалений у порох. Залишився тільки тваринний крик: «Тікайте! Тікайте! Тікайте від її злого ока!»

Хаос набув несказанного розміру. В людей випорожнялися січові міхури, люди кричали до хрипоти, вони затоптували одне одного ногами і молили небеса про милосердя. Вони хапали одне одного за кінцівки і за волосся. Жодного месенджеру не було потрібно, щоб ця новина розлетілася, і вже за кілька хвилин навіть ті, хто жив на околицях міста, знали, що сталося. Але, попри їхній страх, відьма не з’явилася. Відьмині очі були відкриті, проте ніхто того не бачив, за винятком вісників апокаліпсису, і ні в кого не було бажання поглянути на те, як вона прийде до них. Багато людей побігли до своїх будинків і забарикадували двері й вікна усім, що в них було. Тремтячи від страху в чорній, як смола, пітьмі, вони проказували молитви. Були й такі, що порізали собі вени або проковтнули увесь вміст своїх домашніх аптечок. І хоча думка про те, що цей день таки настане, завжди жила десь на задвірках розуму навіть найнаївніших із жителів міста, ніхто не знав, яким він буде або що станеться після того. Та краще було померти і не дізнатись про це, аніж жити й чекати.