Клер теж це помітила.

— Забираймося звідси геть до біса, — сказала вона.

— Добре, — відповів Грім із неочікуваною рішучістю. — Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. — «Ти боїшся зовсім не цього», — сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. — Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.

— Роберте, ми не можемо виїхати з міста…

Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?

Але допомога більше нізвідки не прийде.

Ніхто з них не міг здолати навіть і половини шляху до будинку армійського відпочинку, де миготіли різдвяні вогники. Дорогою вони ледве не втратили Воррена Кастільо, і Грімові довелося робити запаморочливі фігури вищого пілотажу, що йому самому ледь не коштувало життя. А ще раніше він був на межі того, щоб повбивати усіх трьох, і лише у Клер залишилося достатньо присутності духу, щоб закликати їх зупинитися на місці перед самою межею міста, щоб далі піти пішки… якщо в тому буде потреба.

О Боже, які образи вона їм показувала! Ніщо в їхніх повсякденних фантазіях навіть не наближалося до цього невимовного жахіття. Ніколи навіть у найпохмуріші миті свого життя не переживали вони такої ворожої меланхолії, такого руйнівного горя. Як тільки вони перетнули знак на в’їзді до Блек-Спрінга, то ніби увійшли до невидимої хмари отруйного газу, в якій висів тягар песимізму, страху і бажання вкоротити собі віку. Грімові довелося тримати Воррена, щоб той не розтрощив собі череп об щербату асфальтну поверхню дороги, але й він сам прагнув, щоб його власна голова тріснула і звідти вивалилися ті бридкі думки, які мучили її.