— Ось він! — заволав хтось, тикаючи в напрямку Джейдона узятою з дому настільною лампою.

— Це він зробив!

Авжеж, вони всі те знали. Вони всі були в тому переконані. А хто ж іще міг відкрити очі Катаріні, як не цей мерзотник, який побив її камінням, який отримав за те справедливе покарання і якого милостиво відпустили — а він що? А він повернувся до них спиною і помстився усім у Блек-Спрінзі! Від такої несправедливості люди просто знавісніли, вони вже не контролювали себе. Незабаром навколо злочинця зімкнулося півколо з тридцяти чи сорока людей, вони насувалися на нього, їхні руки тремтіли, а кулаки були стиснуті.

У ці останні миті свого життя Джейдон, мабуть, побачив на їхніх обличчях риси нелюдів, він повернувся до дверей м’ясної лавки, а його власне обличчя спотворила посмішка первісного страху. Про що він мусив подумати, коли збагнув, що двері були замкнені? Що промайнуло в його мозку, коли він почав барабанити по склу, в той час як мати споглядала це з кам’яним обличчям, а ще коли побачив у вікні відображення людського кільця, яке дедалі щільніше стискалося навколо нього?

А потім нападники враз відкинули останні залишки нерішучості, й кільце зімкнулося навколо хлопця. За секунду вони, ніби дике плем’я, підняли його над головами і понесли над юрбою, що ревла і гойдалась, як хвиля. Джейдон кричав не своїм голосом. Стоячи на сходах перед церквою, Грім бачив, як він вирячив очі, а тим часом жителі міста почали зривати з нього одяг, смикати за волосся, за кінцівки… Дуже скоро він упав, і люди накинулися на нього, ніби зграя вовків. Вони роздирали його плоть нігтями, різали ножами й били молотками, і Грім, втративши будь-яку надію спинити юрбу і волю до спротиву їй, впав на коліна, а з колін — на бетонні сходинки.

Його охопила глибока ненависть до земляків, йому хотілося втекти від цього видовища, а також — від своєї людської сутності, що зв’язувала його з ними, адже якщо вони звалися людьми, то він не хотів мати нічого спільного з такою людяністю. Грім упав на бруківку і занурився у хмарні глибини власної свідомості, пітніючи і страждаючи — страждаючи лише через себе самого, горло йому душили гарячі, нудотні сльози та гіркий присмак жовчі. Він не знав, скільки часу так пролежав, поки не почув, як від будинків донеслося відлуння звуку пострілу. Отже, у нього таки було щось спільне з усіма цими істотами — від цього звуку здригнулися всі, включаючи самого Гріма.

Грім подивився вгору, витер обличчя.

Ліворуч від місця лінчування стояв Марті Келлер, якого не помітили розлючені жителі. Над головою він обома руками тримав чорний револьвер калібру тридцять вісім спешіел, і руки його ще тремтіли від відбою. Сотні людей втупилися в нього, не вірячи власним затуманеним очам, з їхніх пальців іще крапала кров, їхні щоки спітніли, але їхній запал — вже згас.