Спершу я подумав, що то пацюк або кілька бігають дерев’яною підлогою. А потім зрозумів, що то за звук. Я сам такий час від час видавав останній рік.

Перш ніж увійти у двері, не вдихайте глибоко. Просто заходьте.

Я увійшов у кімнату, що, за винятком столу й полиць, виявилася порожньою. Перегородки прибрали, тому вона була дуже велика, у формі літери «L». Гола дерев’яна підлога. Стільці відсутні. Вікна затулені, з освітлення — лише ота лампа.

За столом сидів чоловік. Екран ноутбука кидав синюватий відблиск на його обличчя. Він лагідно звів на мене очі. Я здивовано вирячився у відповідь.

— Бен! — вигукнув я.

Фішер закляк. Бен Цимерман глянув на нього, потім на мене.

— Ой лишенько, — сказав він. — Так і вийшло.

— Що? — не зрозумів я. — Що вийшло?

— Я попереджала, — сказав інший голос. Я розвернувся і побачив біля протилежної стіни Боббі Цимерман.

— Щойно Боббі з тобою познайомилася, — мовив Бен, — то сказала, що з тобою будуть проблеми. Варто було її послухатися.

— О, варто було, — погодилася його дружина.

Бен знову почав клацати клавіатурою. Я збагнув, що стою, наставивши на нього пістолет. Я опустив руку. Бен був якимсь інакшим, ніж я звик його бачити у Бірч-Кросинг.

Замість потертих військових штанів і светра він був вбраний у темний костюм з краваткою. Іншою стала його статура. Зникло відчуття поблажливої неформальності. Він не був схожий на професора історії, і раптом я зрозумів, де я вже таке бачив. Кого він мені нагадує.

— Джеку, — покликав Фішер. — Ти що, знаєш його?

— Це мій сусіда, — озвався я. На щоках у Фішера червоніли плями, зморшки біля очей поглибшали. — Його звати Бен Цимерман.

— Ні! — Фішер говорив, мов уперта дитина. — Це Бен Літтон. Один з Кренфілдових юристів. Він приїздив до нас в офіс у Чикаго.

Я витягнув світлини, з якими не розлучався з того дня, як Фішер дав їх мені — два дні тому, за п'ять хвилин ходу від цього самого місця.