Вона простягнула руку, забрала у мене пістолет і віддала його рудому. А потім розвернулася і пішла геть. Двоє чоловіків позадкували з кімнати і зачинили двері. Ми з Фішером, втупивши у двері погляди, почули клацання замка, коли його замкнули.

Розділ 38

Розділ 38

Коли телефон задзвонив, Тодд так гарячково вихопив його з кишені, що той вислизнув і покотився по тротуару. Тодд навкарачки кинувся за ним, не звертаючи уваги на переляк і сміх перехожих. Він ледве помічав їх. Уже три години Тодд вештався вулицями, не в змозі повернутися в офіс і мати справу з Б’янкою чи іншими. Додому теж не можна було йти. Але чимось себе зайняти він мусив, от і валандався вулицями, намагаючись розчинитися у тісняві нормальних людей — і не відчувати, що людей на вулицях більше, ніж бачить око, і що пізніша година, то нестерпнішим стає це відчуття.

— Так? — гукнув він у телефон.

Телефонувала Роза. Вона дала йому адресу — саме те місце, на яке і був розрахунок. Тодд добре його знав. Колись він проводив у тій будівлі багато часу, наглядаючи за зйомками з крісла, на якому було написано його ім’я, і обираючи, котру з учасниць запросити на приватну вечерю в дорогому ресторані. Відтоді він не раз і не двічі піднімав питання щодо продажу будівлі — але йому не дозволили. Незважаючи навіть на те, що ніхто будівлею не користувався, і крізь дах почали проростати дерева, її чомусь треба було залишити. Нині, здається, він здогадувався чому.

Поговоривши з Розою, він набрав свою доньку. Поки йшов сигнал, він так стискав телефон у руці, що мало не роздушив його. Нарешті на тому кінці відповіли.

— Тодд, — констатував голос дівчинки.

— Зустріч буде. Найближчим часом.

— Чудово!

— Приїхати треба у…

— Беллтаун?

— Звідки ти знала, що вона обере те місце, яке тобі потрібно?

— Бо я дуже розумна мала. Вони поміняли замки, а там, усередині, є дещо, що належить мені.

— Я хочу поговорити зі своєю дочкою.

— З нею все гаразд. Як же я дістануся без неї до місця? Ти ж пам’ятаєш, як вона виглядає, так?

— Звісно ж, я…

— Не забувай про це.

Тодд закричав з розпачу просто посеред вулиці. Звернув з тротуару у провулок, щоб сховатися подалі від нормальних людей. Тепер він знав, що поліція не допоможе, бо справа стосується тієї будівлі, тих людей, тих дивних речей, які він не знайшов часу з’ясувати. Він побіг.