Опинившись на місці, він був нажаханий присутністю поліцейських машин. В одну з них — за якісь десять метрів від входу в будівлю — поліцейські заштовхували високого чорного хлопця в наручниках, а він волав та опирався.

Після пробіжки у Тодда боліла голова, легені пекло вогнем. Він глянув на годинник — добіг за п’ятнадцять хвилин. Чи встигне поліція забратися звідси протягом наступних двадцяти? Якщо ні… Тодд зненацька став цілком певний того, що в такому разі у нього буде серцевий напад.

Він зупинився і наказав собі дихати повільніше, спокійніше. Перетнув вулицю, став під дашком галереї, яку зачинили на ніч. Чорний хлопець чинив опір закону, а Тодд стояв і молив Бога — хай який бог опікувався справами рекламників середніх літ, — щоб у тієї паскуди в самої стався серцевий напад. От просто зараз.

Бог не слухав, або ж Він діяв через копів із сусідньої машини, які вийшли і допомогли колегам запхати порушника за заднє сидіння. Потім деякий час поліцейські стояли й перемовлялися, показуючи туди й сюди. Тодд дивився на них і не бачив нічого, крім цих людей, з жахом усвідомлюючи, що вони будуть отак з’ясовувати годину, не менше, і це коштуватиме життя його доньці.

Але потім — о диво! — копи посідали в машини і поїхали геть. Усе скінчилося. І лишалося ще п’ять хвилин.

Задзвонив телефон. Тодд гадки не мав, як бути, коли побачив, хто то телефонує, але знав, що вона не відчепиться так просто.

— Привіт, — сказав він у слухавку. — Кохана, слухай, я дуже зайнятий.

— Господи, — засичала Лівві, атакуючи з перших секунд розмови, як уміла лише вона. — Ти маєш бути тут!

Тодд гадки не мав, про що вона говорить. Потім згадав: нові клієнти, японці. Запрошені до них додому на вечерю… за годину.

— Господи Ісусе, я…

— Ні, Тодде. Хай як ти закінчиш цю фразу, ти себе в моїх очах не виправдаєш. Тому просто мовчи. І їдь додому.

— Так, так, приїду. Я… послухай…

На мить йому згадалася Лівві двадцятип’ятирічної давнини, коли життя було світлішим і значно простішим. Він так хотів би, щоб нічого з того, що трапилося відтоді, ніколи не відбувалося. Він так хотів би все почати з чистої сторінки, зробити так, щоб Лівві не була постійно сердита, повернути ту веселу, різку студентку, яку він ніяк не міг викинути з голови; яка зробила, бодай ненадовго, так, що інших жінок він і не помічав. Більш за все йому хотілося розповісти їй про те, що відбувається, попросити допомоги, порятунку. Врешті-решт, саме цього чоловіки насправді чекають від жінок — і не можуть сказати.

Потім він побачив машину — блідо-зелений «фольксваген-жук», свій подарунок доньці на двадцятип’ятиріччя. Той швидко наближався.