Буденний тон чужинця тільки підкреслив абсурдність ситуації.

Джина затулила рота долонями. Чорт, та це ж її дім!

— Кажу ж, його немає.

Чужинець повернувся в її бік. Його очі, до того ніби мертві, повільно оживали.

— Так, кажете. Я вас почув. Але мені треба знати, де він. І треба оглянути ваш будинок.

— Я не дозволяю, — відповіла Джина. — Хай що ви там собі думаєте, я…

Його рука так швидко злетіла вгору, що Джина нічого не побачила — лише відчула, як пальці, більше схожі на пазурі, стисли її за щелепу.

З переляку їй спершу віднялася мова, та коли чоловік почав розвертати її до себе, Джина закричала — пронизливим безсловесним криком, бо говорити з міцно зафіксованою щелепою не мала змоги.

— Де вона? — тим самим буденним, майже знудженим тоном запитав чоловік.

Джина гадки не мала, про що він. Спробувала вирватися, вдарити його кулаком, ногою, почала трусити головою. Якусь мить він не реагував, а потім просто дав їй добрячого ляпаса вільною долонею. В голові у Джини задзвеніло, вона мало не впала, але чоловік втримав її за щелепу, викрутивши її так, що та ледь не вискочила.

— Я все одно її знайду, — повідомив чоловік, а Джина відчула, що у неї щось рветься на вилиці.— Проте ви можете зекономити мені час і зусилля. Де вона? Де він тримає свою роботу?

— Я… я не…

— Мамо!

Джина і чужинець одночасно обернулися на голос. На сходах стояв Джош. Хлопець зморгнув і насупився.

— Ану пусти мою матір!

Джина спробувала крикнути, щоб Джош тікав, негайно, але вийшло лише якесь відчайдушне рохкання. Чоловік почав щось витягати з кишені.

Джош стрибнув зі сходів у вітальню, просто до чужинця.

— Пусти мою матір негай…

Джина раптом зрозуміла, що помилилася: її син не дорослий чоловік, він тільки хлопчик, високий, довготелесий маленький хлопчик, всього лише дитина, — і тут чужинець вистрілив йому просто в обличчя.

Вона заверещала, чи принаймні спробувала заверещати, а чужинець вилаявся і, не відпускаючи її, пішов до вхідних дверей і зачинив їх.