— Старожили кажуть, отут те почалося, — промовив Бен. — Тоді, у 1951-му. Вітер дув із заходу. Гадають, мабуть, якийсь парубок недбало кинув сигарету. Одна маленька сигарета. Зайнялося, пішло через Мочарі, і ніхто не міг того зупинити.
Він дістав з кишені пачку «Пелл-Мелл» і задумливо подивився на емблему —
— Вони мають свої місця, — сказав він. — Але можуть їх втратити. Чимало з них загинуть, тобто… будуть знищені. Так краще сказати. Але не всі. Ти розумієш?
— Так, — відповів Марк.
— Вони не дуже метикуваті. Хто втратить свої схованки, вдруге ховатиметься погано. Пара людей, просто зазираючи до очевидних місцин, можуть упоратися. Можливо, з цим може бути покінчено в Салимовому Лігві під той час, коли полетить перший сніг. Можливо, з цим ніколи не покінчити. Нема гарантії, так чи інак. Але без… чогось такого… щоб вигнати їх зі схованок, збити їх з пантелику, не буде взагалі жодного шансу.
— Так.
— Це буде потворно і небезпечно.
— Я це розумію.
— Але кажуть, вогонь очищує, — задумливо промовив Бен. — Очищення чогось варте, як ти вважаєш?
— Так, — сказав Марк знову.
Бен підвівся:
— Нам треба повертатись назад.
Він щиглем послав тліючу сигарету в купину посохлого чагарнику і крихкого листя. Біла стрічечка диму тоненько здійнялася на зеленому тлі ялівцю за два-три фути від них, а потім вітер почав рвати її на клоччя. За двадцять футів далі, по вітру, лежала масивна, неоковирна купа вітролому.
Вони дивилися на цей димок, застиглі, приворожені.
Він густішав. З’явивсь язичок полум’я. Потроху пострілювання почало лунати з купини мертвого чагарнику, це займалися гілочки.
— Цієї ночі вони не ганятимуть овець, не відвідуватимуть ферм, — тихо проказав Бен. — Цієї ночі вони розбігатимуться. А завтра…
— Ми з вами, — сказав Марк і стиснув кулак.
Його обличчя вже не було блідим; там грав яскравий рум’янець. Його очі палали.
Вони повернулися на дорогу і поїхали геть.