Він почав засипати могилу цих чистих о другій тридцять. Коли світло почало своє довге спливання з хмарного неба, він став кидати лопатою дедалі швидше й швидше. Не цілком від зусиль був той піт, що виступав на його шкірі.
Яму було засипано близько четвертої. Він як міг утрамбував дернини і поїхав назад до міста з обліпленими землею киркою й лопатою в багажнику машини Джиммі. Припаркувався він перед кафе «Екселент», залишивши ключі в замку запалювання.
Якусь хвильку він постояв, роззираючись довкола. Здавалося, відлюдні ділові будівлі з їхніми фальш-фасадами, похрускуючи, нахиляються над вулицею. Дощ, який почався близько полудня, падав тихо й повільно, немов у жалобі. Той маленький парк, де він зустрів Сюзен Нортон, був пустим і сиротливим. Штори в міській управі були затулені. «Скоро буду» — з облудною жвавістю обіцяла табличка у вікні офісу Ларрі Кроккета «Страхування і нерухомість». І єдиними звуками був тихий дощ.
Він рушив у напрямку Залізничної вулиці, його підбори пусто клацали по тротуару. Підійшовши до пансіону Єви, він постояв якусь хвильку, роздивляючись навкруги востаннє.
Ніщо не рухалося.
Місто було мертвим. Раптом і враз він зрозумів це цілком і достоту, точно як цілком і достоту зрозумів, що Міранда мертва, коли побачив на дорозі її туфлю.
Він заплакав.
Він досі плакав, проїжджаючи повз білборд «Оленів»[298] з написом: «Зараз ви покидаєте Єрусалимове Лігво, приємне маленьке місто. Приїздіть знову!».
Він дістався швидкісної автомагістралі. Коли він з’їхав на неї пандусом, Дім Марстена затулили дерева. Він погнав машину на південь, до Марка, до власного життя.
Епілог
Епілог
Між цих на десятину винищених селищ
На цьому голому перед південним вітром мисі
З грядою перед нами гір, які тебе ховають,
Хто поцінить нашу приреченість на забуття?
Хто прийме нашу жертву у цю пізню осінь?[299]