Витівки духів
Витівки духів
– Це було років 10 тому, – розказував штабс-капітан Заруцький, – я, як юнкер, повинен був тримати іспит на офіцерський чин у полтавському училищі. Приїхавши до Полтави, я довго шукав помешкання. Мені хотілося найняти одну-дві кімнати з меблями, з харчуванням, щоб мати скромний свій обід без штовханини і галасу готелю. Блукаючи містом, я побачив у віддаленій, глухій вулиці невеликий дерев’яний двоповерховий будиночок і найняв тут дві кімнати через сіни від господарів квартири. Господарі виявилися добродушними старичками, чоловіком і дружиною. З першого ж дня вони оточили мене повною увагою, дбайливо утримували мої кімнати, одяг, ба більше – чудово годували і взагалі опікувалися мною, як рідним. Повертався я додому пізно і спав після навчань і службових занять, як убитий.
Зустрічаючи деяких знайомих у Полтаві, я вільні вечори проводив у них.
– Де ви найняли помешкання? – запитала мене одна пані на якомусь із таких вечорів.
Я назвав вулицю, будинок і своїх господарів Губаренків.
– У Губаренків? – здивувалася пані: – І ви не боїтеся?
– Чого ж мені боятися? Люди вони чудові, дивляться, як за рідним сином, – відповів я.
– Помилуйте… та ж бо це помешкання місяцями стоїть незайняте‚ весь час там біліють на вікнах папірчики з пропозиціями…
– Ну, і що ж? Вулиця тиха, поросла навіть травою; ні піших‚ ні проїжджих – хоч увесь день учися, читай, пиши – ніхто не завадить.
– Як то не завадить? Хіба ж ви не знаєте, – сказала з невдаваним жахом пані: – В цьому будинку, на верхньому його поверсі давно вже поселився привид, що не дає спокою мешканцям. Він ходить ночами по кімнатах, без угаву рухає меблями, випиває воду, перекидає з місця на місце різні предмети.
– Ну, міцно ж я спав всі ці ночі, що не бачив цього, – сказав я з посмішкою.
– Запевняю вас… присягаюся, в місті всі це знають і уникають губаренківської квартири…
– Зі мною шабля і револьвер, – сказав я. – Боятися нема чого… Я постараюсь порозумітися з цим привидом.
Розмова з полтавською пані, проте, справила на мене враження. «Ото провінція, – думав я‚ – неодмінно що-небудь вигадає, наплете, роздує хтозна як і сама потім переймається власними страхами! І звідки це узялося? Цікаво все-таки…»
Привид не покидав моїх думок. Замислений я повернувся ввечері додому, поволі піднявся скрипучими сходами, задзвонив. Господиня подала мені свічку, провела у кімнати, оглянула ліжко, поставила карафку свіжої води, поклала сірники на столик біля узголів’я і, побажавши мені, як завжди, на добраніч, пішла, прихопивши мій одяг і чоботи, щоб почистити.